Читати книгу - "Зозулята зими"

почуту історію про сина директора ринку. Боже мій, от вже ж співпадіння. Беру себе в руки: — Вона просто впала, а ти перелякалася і втекла.

Майя перестала шморгати носом і навіть просвітліла на личку.

— Ти бачила, як вона лежала та не ворушилася, коли ти її випадково штовхнула?

Майя заперечливо хитає головою.

— Тоді з чого ти, сонечко, взяла, що вона мертва? Давай ліпше я відведу тебе додому.

Майя вже веселіше гойдає головою.

Пілікає мій мобільний. Витягую його з кишені. Есемеска від Тетясі: «Як справи? Телефонуватиму о восьмій, постарайся бути на зв’язку. Не як завжди. Чула?» Набрид той контроль. Глипаю на годинник — «16:16». Беру малу за руку:

— Показуй дорогу, мала. Сутеніє. Доведу тебе додому.

Майя майже весело бере мене за руку. І ми виходимо на вулицю, на засніжену та холодну. З неба сипле дрібний сніг, сутінки падають на місто. Сутінки, які я ненавиджу. Жінка, що з протилежного боку ринку на вулиці торгує гарячими напоями (кава-чай) та пиріжками, посміхається нам, як старим знайомим. Це вона минулого разу відпоювала Майю чаєм.

— От і мої старі знайомі, лисички-сестрички! Пиріжки будете? У мене є особливі, сонячні! — вона весело підморгує Майї. Мала весело плескає у долоні:

— Хочу-хочу сонячних пиліжків. Можна, Ланко?

Звісно, можна. Беру два. Майя відразу починає їсти. Я розплачуюся, сумно посміхаючись продавчині, привітній, ще молодій жінці. Вона говорить безупинно про те, що їй так приємно бачити, коли старші сестри так дбають про менших, що у неї самої дві донечки, але вони так часто між собою сваряться, може, тому, що майже однолітки, тільки рік різниці. Майя мовчки жує. З’їдає і перший, і другий пиріжок. Вже коли прощаємося з продавчинею та йдемо, Майя сумно говорить:

— Такі, як у мами, з пельсинками. Уселедині сонечко.

— Сонечка для сонечка, — чомусь промовляю вголос.

Виходимо за місто. Пустир, майже такий самий чи, може, навіть той самий, що у моєму сні. Не здивуюся, якщо метрів за двадцять наткнуся на знайомий паркан. Зупиняємося на пішохідному переході. Майя показує на той бік вулиці.

— Там мої сестлички та блатики.

Пильно вдивляюся перед собою у сутінки. Там і справді обриси будинку. Десь за пустирем посміхаються світлом вікна.

Майя шарпає мене за руку:

— Пішли вже.

Я несподівано слизькаюся і ледве не падаю. Майя усміхається:

— Ти, Лусланко, як та тьотя на даху?

— На якому даху, яка тьотя? — говорю на автоматі. Будиночок за пустирем забирає всю увагу.

— Ну тьотя, та шо впала вниз, коли ми лова глали. Вона впала з даху і мене налякала!

Я нічого не розумію:

— Вона впала з даху? А скільки поверхів має будинок?

— Я вмію лахувати до п’яти, — хвалиться Майя. — Там п’ять.

Мої ноги стають ватяними. Як це на даху? Тобто п’ять поверхів.

Далі все відбувається наче в уповільненому кіно. На тому боці вулиці нізвідки з’являється маленька дитяча фігурка. Майя радісно махає їй:

— Вілко, я тут! Вілко!

Майя кидається через дорогу. ЇЇ постать посеред дороги освічують фари машини, що невпинно наближається. Але Майя схоже цього не баче, бо там її сестричка. Кидаюся, не думаючи, вслід. «Тільки б встигнути», — колотиться в голові думка, зовсім не слухаючи здорового глузду, який запитує мудро: «Чи можуть вмерти ще раз уже неживі». Таки встигаю наздогнати малу, яка також помічає наближення машини, однак просто вклякає від несподіванки посеред дороги. І хай то пішохідний перехід, але ж це зима і сутінки, машина мчить і не встигає загальмувати. Щосили відштовхую Майю вбік, приймаючи удар на себе.

Світ вимикається…

Частина п’ята

Детективне агентство «М.А.Г.»

Інна

Факінґ лайф! Якщо те дурнувате недовідьменя сподівається, що я ще раз доброю волею поткнуся її попереджувати, то дуже помиляється. Лишень квіточки на могилку опісля принесу, аби мати привід уголос повідати, що я ж попереджала тебе, літлі крейзі! І, звісно, Русланочко, не дочекаєшся ти від мене благородних троянд, а тільки будяків. Хоча не факт, що власниці добірних тарганів у голові квітучі будяки не сподобаються більше, аніж троянди!

Шат ап, Іннусю. Тебе, мене тобто, явно несе. Щедро витрачаєш дорогоцінні емоції, доводиш себе до виснаження. Було б через кого! Що найгірше, нещодавно вже несло і то дуже схоже. І навіть обіцянка з’явитися з будяками на цвинтар уже лунала. По спині раптом, попри закутаність у тепле пальто, сипонуло морозом. Не тим, що буває від емоційного голоду, ще гіршим. Від скрадливого голосу привида моєї давно вбитої совісті: «А квітів Адка від тебе не дочекалася, навіть будячків. Отак слово тримаємо?».

Шет! Яких на фіг квітів на могилку?! Такі янголята живучі! Видужає, вже певно, і з лікарні вийшла! Ці зарази малолітні ще й мене переживуть, обидві! «А живим подругам квіти ми принципово не даруємо?». Блін, коли знати, що допоможе, вкотре б власну совість прибила і власноруч закопала! На останньому слові кидаю швидкий погляд на свої руки і завмираю шокована: у мене, схоже, шизофренія! Інакше як пояснити, що, поки я подумки сперечаюся сама з собою, стильна шкіряна рукавичка, жужмом запхана до кишені, а холодні пальці тикають тонюсіньким непрактичним стилосом в сенсорний екран мобільного?! Залишилося набрати останню цифру.

Стару сімку я викинула на виїзді з того клятого міста: коли хто із попереднього життя й захоче дістати — обломиться. І самій спокус менше: пам’ять на номери у мене паскудна. А от цей клятий номер, за яким і телефонувала всього кілька разів, ніби хто викарбував у підсвідомості. Зараз скину номер. Вкотре? Бо що я їй скажу після того, як по-зрадницьки залишила спину неприкритою: «Хай, Адко! Як справи, мала? Із лікарні скоро випишуть? Шрами не дуже ниють? Нічого, що ні разу не навідала?» Факінґ ю! «А як не візьме? Привиди ж, той… телефонні слухавки не підносять? Скільки шансів їй давали лікарі?» — не вгамовується май лавлі совість. Професіоналка, зараза! Тож треба такою в’їдливою бути, щоб аж мене спромогтися дістати!

Натискаю на виклик. На зло своїй внутрішній заразі: хай переконається, що дівчисько живе, то, можливо, й заткнеться ненадовго! Не обов’язково ж говорити щось, просто тихенько від’єднатися, почувши замість нормально-байдужого: «Алло!», привітне: «Доброго дня!». «На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок… Ітс екскрапейт…» — нащось вслухуюся в механічну довідку з півхвилини. Янголя чортове, хай тобі! Ти ж просто забула зарядити мобільний чи вимкнула його, аби не перешкоджав