Читати книгу - "Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 1"

й так буде,

Лазитиме попідтинню,

Поки стопчуть люди.

Ти не бачив мого сина?

Там такий хороший,

Такий, як ти. А знаєш що?.

Позич мені грошей,

А я намиста накуплю

І тебе повішу

Та й піду собі додому..»

Дивись: миша… миша…»

Несе у Київ мишенят,

Не донесеш, утопиш десь

Або пан одніме…

Чи я найду дітей своїх,

Чи так і загину?!..»

Та й замовкла, мов заснула.

Цигане вставали —

Розбирали шатро своє,

В дорогу рушали.

Та й рушили, пішли степом,

І вона устала

Та й пішла сама за ними,

А йдучи, співала:

«Кажуть люде, що суд буде,

А суду не буде,

Бо вже мене осудили

На сім світі люди».

За селом село минали,

В городи ходили,

І, мов диво, за собою

Приблуду водили.

І співала й танцювала,

Не пила й не їла,

Неначе смерть з циганами

По світу ходила.

Потім разом перестала,

Стала їсти, й пити,

І ховатись за шатрами,

І богу молитись.

То таке їй поробила

Стара Маріула,

Якимсь зіллям напоїла,

То воно й минуло.

Потім її сама стала

Вчить лікарювати.

Які трави, що од чого,

І де їх шукати.

Як варити, напувати,

Всьому, всьому вчила.

І приблуда училася,

І богу молилась.

Літо й друге проблукала

Та трави сушила,

А на третє в Україну

З ними приблудила.

Поклонилась Маріулі

За науку в ноги,

Попрощалась з циганами,

Помолилась богу

Та й пішла собі додому

На свою країну,

Рада, рада та весела,

Мов тая дитина.

Які села прохожала —

Болящих питала,

І травами напувала,

І всім помагала.

Восени прийшла додому,

Пустку затопила,

Вимазала, упоралась

І легко спочила,

Як у раї, все забула,

І злеє й незлеє,

Всіх простила, всіх любила

І мов над землею

Святим ангелом витала,

Так їй легко стало.

Мов в палатах, в своїй хаті

Перезимовала.

І сусіди не цурались,

Все село любило,

Бо вона все по болящих

День і ніч ходила,

I всякому помагала,

I плати не брала,

А що брала, то калікам

Зараз оддавала.

Або свічечку в неділю

Спасові поставить

За всіх грішних, а у себе

Й шага не оставить.

«Нащо мені,— було каже,—

Чи то в мене діти?»

Та й заплаче, отак вона

Меж чужими в світі

Вік недовгий доживала.

Дівчата, бувало,

І днювали й ночували,

Хату прибирали,

І мазали, і квітчали,

І їсти варили,

І ворожить не просили —

Так собі любили.

У хаточці чисто, тихо,

Ясно, як у раї,

І, знай, двері поскрипують,

Ніхто не минає —

Той добридень прийде скаже,

Той зілля попросить,

Той бубличків, паляничку,

Всього понаносять,

Аби було з ким пожити,

Добром поділитись.

Отак вона в селі жила

І вкрита, і сита.

І любили, і вітали,

І всього давали,

А все-таки покриткою

І відьмою звали.

З недугами і болячками

З трьома чи й більше лікарями

Із-за німецької землі

Весною пана привезли.

Тілько самого. А де ж діти?

Дочку на хорта проміняв,

А сина в карти проіграв!

І так трапляється на світі.

А що ж ми маємо робить?

Отож взяли його лічить,

Лічили, аж утрьох лічили,

Уже чого з ним не робили.

Та ба, не буде вже грішить,

А ще б хотілося… Простила,

Святого зілля наварила

І, милосердая, з села

Лічити ворога пішла

В палати сумнії, просила,

Щоб зіллям пана напоїть,

Божилася, що буде жить,

І лікарі не допустили,

Прогнали, трохи ще й не били,—

Взяла горщечок та й пішла.

Ідучи, діточок згадала,

Заплакала… і жаль їй стало,

Що панові не помогла.

Весна зиму проганяє,

І зелений по землі

Весна килим розстилає,

Із ірію журавлі

Летять високо ключами,

А степами та шляхами

Чумаки на Дін пішли.

І на землі, і на небі

Рай, — і я не знаю,

Якого ще люди раю

У бога благають.

А тим часом непрощенний

Грішний умирає

У будинках. Уже його

Й сакраментовали [159],

Клали долі на соломі

І стелю знімали,

Не вмирає. І лікарі

Нічого не вдіють.

Потім трохи полегшало.

«Покличте Лукію»,—

Шепнув, та аж затрусився.

Привели в палати

Мою відьму, і лікарі

Вже стали прохати,

Щоб помогла. Прийшла вона,

І у ногах стала,

І тихенько за грішного

«Отче наш» читала.

Пан неначе прокинувся,

Глянув кругом себе

І на неї… та й закричав:

«Не треба! не треба!

Іди собі… або стривай,

Чи ти не забула?

Прости мене… прости мене…»

І сльози блиснули

Вперше зроду. «Я прощаю,

Я давно простила».

І свічечку дала в руки,

І перехрестила.

Заснув ворог перед нею,

Як тая дитина.

А її за свою душу

Молитись покинув.

Сорокоусти [160] наймала,

У Київ ходила

Та за пана за грішного

Господа молила.

І восени вернулася

В село зимовати,

Так, як матір, привітали

Ласкаві дівчата,

І знов стали на досвітки

До неї ходити,

ї змов стали, як матері,

Лукії годити.

А вона їх научала,

Як на світі жити,

Розказує, як і вона

Колись дівовала

І як пана полюбила,

Покриткою стала,

І як стригою ходила,

Близнят породила,

Як блукала з циганами,

І як її вчила

Лікарювать Маріула,

І де що робилось,

Усе, було, розказує,

Аж плачуть дівчата

Та хрестяться, жахаються,

Ніби пан у хаті.

А вона їх розважає,

Просить, закликає,

Щоб з панами не кохались,

Бо бог покарає.

Що «підете й ви по світу

Так, як я ходила,

Батька й матір погубите,

Як я погубила,

Дітей своїх на сміх людям

Пустите по світу.

Так, як я… як я… пустила

Діти, мої діти».

Отак вона научала.

Дівчата хрестились

Та плакали, — а у ночі

Пани все їм снились.

І з рогами і хвостами

Одрізують косу,

Та кусають, та сміються

І простоволосу

На собак тощо міняють,

У дьогті купають,

І виводять на улицю,

І людей скликають

Дивитися. Отаке~то

Дівчаточкам снилось,

А все-таки на досвітки

До неї ходили.

Прийшла весна зеленая,

Стара моя встала,

Пішла в поле шукать зілля

Та там і осталась.

І обідать і вечерять

Варили дівчата,

Та не знали, де ділася

їх нерідна мати.

Пастухи в селі сказали,

Що коло могили

У калюжі стару відьму

Чорти утопили.

Найшли її, громадою

Без попа сховали

На могилі й осиковим

Кілком пробивали.

А дівчата засіяли

Могилу цвітами

І осику поливали

Своїми сльозами.

І виросла на могилі

Осика заклята,

Отам відьма похована,

Молітесь, дівчата.

Молітеся і не кваптесь

На панів лукавих.

Бо згинете осміяні,

Наробите слави.