Читати книгу - "Москва ординська. Книга 1"

Берке-хана Золота Орда виокремилась у самостійну державу. І Великим Ханом Джучі-улусу на теренах від Іртиша до Дніпра став Берке. Отже, йому і відійшли землі Сартака.

Та повернімося до північних володінь Берке-хана. Як бачимо, землі улусу Чилаукуна практично «розрізали» володіння братів. Саме тому і був направлений до них син Берке-хана — так званий Петро Ординський. Берке виношував далекосяжні плани. Та розпочата ним війна на Кавказі не дала змоги ті плани здійснити. До того ж Петру Ординському на 1262 рік ще не виповнилось 16 років.

Під час війни на Кавказі, коли військо Золотої Орди часто зазнавало поразок і авторитет хана Берке підупав, йому було не до земельних питань. Та й улус хана Чилаукуна («Бахмета Усейнова сына») брав активну участь у війні, відрядивши на неї два тумени, постійно відновлюючи військові втрати.

Так, не здійснивши своїх задумів, хан Берке помер у 1266 році. До влади того самого року прийшов онук Батий-хана — Менгу-Тимур. Ось його родовід: Чингісхан — Джучі — Батий — Тукан — Менгу-Тимур. Повернення влади родові Батия відбулося мирним шляхом, без супротиву прихильників хана Берке. Це дуже важливо, бо стабілізувало і саму владу, і державу загалом.

Російський журнал «Православный собеседник» у березневому номері 1859 року з цього приводу написав: «Условия воцарения Менгу-Тимура, внука Батыя, сына Тукана, нам неизвестны. У Берке был сын, которого вылечил ростовский архиепископ Кирилл, но его судьба нам также неизвестна» [122, с. 360].

Покривили душею російські православні владики, бо дуже добре знали життєвий шлях Петра Ординського — сина хана Берке. Ця людина виховувалася при дворі ростовського владики, тож так відверто брехати не личить московським священикам. Ми дуже скоро на сторінках нашої книги зустрінемось із цією затаємниченою московською історіографією особою.

«При правлении хана Менгу-Тимура (1266-1282) Золотая Орда, еще при хане Берке фактически ставшая независимым государством, свою независимость закрепила и юридически. Одной из таких мер, направленных на юридическое оформление независимости Джучиева улуса, была чеканка монеты с именем Менгу-Тимура. Когда Ханы улуса Джучи были зависимы от великих ханов, они чеканили свои монеты с их именем. Батый чеканил монеты с именем Менгу-Хана, Берке — с именем Арык-Буга-хана. Менгу-Тимур же был первым из ханов Золотой Орды, чеканивший монеты со своим именем. До нас дошли его монеты крымской чеканки 665/1266 года с эпитетом “верховного” и “правосудного” хана» [14, с. 52].

Отож, коли московські історики розводять руками, вдаючись до безглуздих пояснень про наявність татарських написів на карбованих у Москві за часів так званих князів монетах, то треба чітко розуміти, що Москва XIII—XV століть була частиною Золотої Орди і татарські монетні написи засвідчують саме цей факт: Москва ніколи не підпадала в Орді під «виняток із правил».

За часів хана Менгу-Тимура, у 1269 році, відбувся курултай трьох родів Чингісидів: Джучі, Чагатая та Угедея, на якому хан Золотої Орди вирішив усі спірні земельні питання, заручившись підтримкою своїх родичів і захистивши свій східний тил.

«На курултае 1269 года, состоявшемся на реке Таласе, был установлен мир между улусами Джучи, Угедея и Чагатая и уточнены границы каждого из этих улусов… На этом же курултае, по предложению Менгу-Тимура, был заключен союз между “домами” Джучи, Угедея и Чагатая против иранских хулагидов, с которыми Золотая Орда еще со времен хана Берке находилась в состоянии войны» [14, с. 53].

Тепер можна було почати вирішувати проблеми північних улусів держави. Саме за часів хана Менгу-Тимура були розв’язані стратегічно важливі питання:

1. Військовий похід на Константинополь (1269—1271);

2. Перепис населення північних улусів (1271—1272);

3. Заснування Москви як улусу роду хана Берке (1272).

Ці події настільки вплинули на розвиток північних улусів Орди, що варто розглянути їх докладніше.

З

Військовий похід на Константинополь (1269-1271)

Похід війська хана Менгу-Тимура на Константинополь у 1269—1271 роках не передбачав підкорення Візантії Золотій Орді чи відторгнення частини її земель. Володіння Візантійської імперії на ті часи значно скоротилися і на півночі досягали лише річки Дунаю.

Ніякої ворожнечі між Візантією та Золотою Ордою історія не зафіксувала. Та й кордони Золотої Орди в 1269 році ще не доходили до Дунаю. На ті роки прикордонним улусом володів хан Ногай — онук Бувала (Мовала). І хоча у 1269 році Ногай зі своїми отарами й табунами худоби уже перейшов у Причорномор’ї на правий берег Дніпра, та до річки Дунаю ще не дістався.

Навіть арабські (єгипетські) історики, сучасники походу, були змушені визнати його зовнішню безпідставність. Існували золотоординські, внутрішньодержавні мотиви. І цілком зрозуміло, що історики-мусульмани не могли відкрито сказати світові про ті мотиви. Вони стосувались християнської (православної) віри. Менгу-Тимур поставив перед Візантійським імператором і Константинопольським Патріархом ультиматум: хан Золотої Орди має бути царем для християнського населення держави, а всі церковні владики (митрополит і єпископи) повинні висвячуватись на кафедри тільки з його згоди.

Мабуть, на цей вчинок хана підштовхнули православні владики Золотої Орди, які добре пам’ятали приниження за часів царювання хана Берке. Якщо хани Батий і Сартак повністю звільняли церкву і священиків від податків, то хан Берке, розпочавши у 1262 році війну з Хулагуїдами на Кавказі, наклав на церкву податок. Церковні та монастирські споруди використовували для ночівлі та постою коней і людей. Про ці факти ще згадаємо, коли йтиметься про ярлик Менгу-Тимура митрополиту 1267 року.

Імовірно, з 1267 до 1269 року хан Менгу-Тимур пропонував імператору та Патріарху добровільно передати йому титул царя православних людей Золотої Орди. Можливо, через те, що Візантія відхилила пропозицію хана Менгу-Тимура, й розпочалась війна.

Саме Візантія свого часу сповідувала гармонію церкви і влади — коли церква і влада одночасно опікуються і церковними, і державними справами: одна опирається на іншу. При цьому Візантійський імператор разом із Патріархом вважалися намісниками Бога на землі. Імператор був у ролі земного царя для православного люду держави. Тому населення Мещери і Тмутаракані після хрещення залишалось немовби під опікою Візантійського імператора і Патріарха.

Проти цього і виступили хани Золотої Орди. Вони погодились, щоб Патріарх як духовна особа висвячував для православних людей їхньої держави митрополита, але тільки узгоджену кандидатуру. А про те, щоб візантійські імператори були Царями для християн Золотої Орди, не могло бути й мови. Потомки Чингісхана вважали себе намісниками Бога на землі. Ось що писав Великий Хан Менгу в листі до французького короля Людовика IX: «…На небе есть один только вечный Бог, над землею єсть только единый владыка Хингис-хан, сын Божий…» [11, с. 162].

Усі події чітко збігаються у часі: 1