Читати книгу - "Північна Одіссея"

спальні. Але хоч як вона старалася, їй не вдавалося підняти його з підлоги й покласти на ліжко.

— Краще дай я його застрелю — і проблем у нас більше не буде, — востаннє благально звернувся до неї Ганс.

Едіт знову похитала головою і нахилилася, щоб продовжити свої зусилля. На її подив, тіло убивці піднялося легко — то чоловік, скорившись її волі, прийшов на допомогу. Після цього вони заходилися вимивати і прибирати кухню. Але підлога все одно криком кричала про трагедію, і Гансу довелося зістругати заплямовану кров'ю поверхню, а щепки спалити в печі.

Минали дні. Скрізь панували темрява і тиша, переривані лише сніжними бурями та гуркотом прибою, бризки якого замерзали, падаючи на берег. Ганс корився найменшим вказівкам Едіт. Уся його дивовижна ініціативність зникла. З Деніном вона воліла поводитися по-своєму, і Ганс віддав ініціативу в її руки.

Убивця являв собою постійну загрозу. Увесь час існував ризик того, що він вивільниться зі своїх пут, тому його доводилося стерегти день і ніч. Чоловік або жінка завжди сиділи біля нього, тримаючи в руках заряджену рушницю. Спочатку Едіт запровадила восьмигодинне чергування, але безперервне напруження було надто великим, і згодом вони з Гансом почали мінятися через чотири години. Оскільки їм треба було спати, а чергування тривали і вночі, то увесь ранок теж витрачався на вартування Деніна. У них майже не лишалося часу на приготування їжі та заготівлю дров.

Після недоречного візиту Негука індіанці обходили хатину стороною. Едіт посилала Ганса до їхніх жител, щоб він умовив їх відправити Деніна на каное вздовж узбережжя до найближчого поселення білих людей, але ці відрядження були безрезультатними. Тоді Едіт пішла сама і поговорила з Негуком. Він був ватажком у невеличкому селі, мав гостре почуття відповідальності і в кількох словах пояснив свою політику.

— Це — лихо білих людей, а не сивашів, — сказав він. — Якщо мої люди допомагати вам, то це лихо стане і їхнім лихом. Коли лихо білих людей та лихо сивашів поєднаються, то вийде одне велике лихо — незбагненне і нескінченне. Лихо — це погано. Мої люди не чинитимуть зле. Навіщо їм допомагати вам? Щоб потрапити в халепу?

І повернулася Едіт Нельсон до своєї жахливої хатини з її чотиригодинними, безконечно змінюваними чергуваннями. Час від часу, коли наставала її черга сидіти біля полоненого із зарядженою рушницею, очі її злипалися і вона починала дрімати. І щоразу Едіт просиналася стрепенувшись, хапалася за зброю і відразу ж кидала погляд на Деніна. То явно були нервові потрясіння, і вони вкрай шкідливо на неї впливали. Її страх перед убивцею був таким великим, що навіть тоді, коли Едіт не спала, вона хапалася за рушницю щоразу, як той ворушився під ковдрою.

Ось-ось у неї мав статися нервовий зрив, і вона це знала. Спочатку з'явилося тремтіння очних яблук, і їй довелося часто заплющувати очі для полегшення. Трохи згодом почалося неконтрольоване посмикування повік. І все це посилювалося тим, що трагедія ніяк не йшла у неї з голови. Це жахіття нікуди не зникло і досі залишалося від неї не далі, аніж того ранку, коли непередбачене прокралося в їхню хатину і стало господарем становища. І під час своїх щоденних ритуалів з охорони вбивці їй Доводилося, зціпивши зуби, зусиллям волі контролювати свої тіло та душу.

На Ганса трагедія вплинула інакше. Його свідомістю міцно заволоділа та ідея, що він просто зобов'язаний убити Деніна. І кожного разу, коли він вартував зв'язаного вбивцю або просто перебував поруч із ним, Едіт огортав страх, що Ганс одного дня зробить ще один кривавий запис в історію їхньої хатини. Він завжди лаяв його останніми словами і поводився з ним грубо. Ганс намагався приховати свою манію вбивства і часто казав дружині: «Скоро ти сама захочеш, щоб я убив його, але тоді я не захочу його вбивати. Бо мені буде гидко». Але не раз, прослизаючи до кімнати, бачила вона, як двоє чоловіків злобно вирячувалися один на одного. Вони скидалися на двох тварин: на обличчі Ганса відбивалося палке бажання вбити, а Денін своїм виразом нагадував загнаного в кут щура. «Гансе, — скрикувала Едіт. — Прокинься!» І її чоловік сіпався, приходив до тями, а потім відчував розкаяння й сором.

Ось так Ганс став іще одним фактором у проблемі непередбаченого, яку мала вирішити Едіт Нельсон. Спочатку це просто було питання правильного поводження з Деніном, і це правильне поводження полягало, в її розумінні, у необхідності тримати його в полоні доти, поки він не потрапить до рук правоохоронців і не постане перед справедливим судом. Але тепер до цієї проблеми додався Ганс, і Едіт побачила, що йдеться про його порятунок та недопущення його безумства. Невдовзі вона виявила також, що її власні сила й витривалість теж стали частиною проблеми. Вона вже не витримувала напруження. Її ліва рука стала мимовільно смикатися і згинатися. Їжа з ложки розпліскувалася, і Едіт уже не покладалася на свою вражену руку, їй здалося, що то симптоми захворювання, відомого під назвою танцю Святого Вітта, і тому вона дуже боялася, що хвороба зайде далеко і наслідки її будуть катастрофічними. А що як вона зляже? І образ можливого майбутнього, коли в хатині залишаться тільки Денін та Ганс, лише посилював увесь жах ситуації.

Через три дні Денін почав розмовляти. І його перше запитання було таким: «Що ви збираєтеся зі мною зробити?» Це запитання він повторював щодня і багато разів на день. Едіт, у свою чергу, теж щодня ставила йому одне й те саме запитання: «Навіщо ти це зробив?» На нього вбивця так і не відповів. Ба більше, Денін на це запитання вибухав гнівом, сатаніючи й напружуючи сиром'ятні ремені, якими він був зв'язаний, і погрожуючи поквитатися з Едіт, як тільки вивільниться, в чому, як він сам сказав, аніскільки не сумнівався. У такі хвилини вона клала пальці на курки рушниці, готуючись зустріти вбивцю смертоносним свинцем, якщо він вирветься, а сама при цьому перелякано тремтіла, і в неї паморочилося в голові від потрясіння та постійного напруження.

Але з часом Денін став дедалі керованішим і зговірливішим, їй здалося, що він дедалі більше втомлювався від своєї незмінно непримиримої позиції. Ірландець почав скиглити і проситися, щоб його відпустили. І почав робити неймовірні обіцянки. Що і пальцем їх не торкне. Що сам подасться на південь по узбережжю і здасться поліції. Що віддасть їм свою долю золота. Що піде в хащі і ніколи більше не повернеться до цивілізації. Що відразу ж накладе на