Читати книгу - "Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори"

кам'яними стінами, адже багатенько їх, розкішних, слизьких, повзало по каменю, залишаючи липкий слід.

— Завтра починається останній тиждень осені,— мовив одного дня Торін.

— А за осінню прийде зима, — докинув Біфур.

— А за зимою — і наступний рік, — підхопив Двалін, — і наші бороди виростуть такі довгі, що через урвище дістануть до дна долини, поки тут щось зміниться. Що робить для нас наш Викрадач? Із невидимим перснем, та ставши досі чудовим майстром своєї справи, він міг би, — так я починаю думати, — пройти в передню браму й вивідати дещо!

Більбо це почув — гноми розмовляли на камінні якраз у нього над головою — і подумав: “Леле! Оце до таких дійшли вони думок? І щоразу я, бідолашний, мушу виручати їх із чергової халепи — принаймні, відколи нас покинув чарівник. Що ж мені робити? Мав би я здогадатися ще спочатку, що наприкінці зі мною може скоїтися жахливе. Я навряд чи спроможуся ще раз глянути на нещасний Діл, а що вже та димуча брама!..”

Він був такий пригнічений, що майже не спав ніч. Наступного дня гноми розбрелися хто куди: ті прогулювали коненят, а ті никали по схилі. гори. Більбо до самого вечора понуро сидів у порослій травою заглибинці й розглядав сірий камінь або через вузький отвір дивився на захід. Дивне почуття не полишало його: от ніби він на щось чекає.

“Може, сьогодні раптом повернеться чарівник?”— подумалось.

Підводячи голову, бачив смужку далекого лісу. Ось сонце повернуло на захід, і та смужка позолотіла — чи не останні бліді листочки запалали під сонячним промінням? Ось жовтогаряча куля денного світила опустилася до рівня його очей.

Більбо підійшов до отвору і побачив над небокраєм блідий, невиразний серпочок молодика.

Тієї самої миті позаду щось різко луснуло. На сірому камені посеред трави сидів незвичайно великий дрізд, ледь не такий чорний, як вугілля, із темними цяточками на блідо-жовтих грудях. Лусь! Дрізд ухопив дзьобом слимака і лускав ним об камінь. Лусь! Лусь!

І враз Більбо зрозумів. Забувши про всяку небезпеку, він вискочив на виступ і загукав, замахав руками до гномів. Хто був найближче, поспішив, перечіпаючись через каміння, чи по виступу — якомога швидше, бочком; решта внизу вимагала, щоб їх підняли на мотузках (звісно, крім Бомбура — гладкий гном спав).

Більбо швидко пояснив. Тоді всі позамовкали: гобіт закляк біля сірого каменя, а гноми з розмаяними бородами нетерпляче спостерігали. Сонце опускалося нижче й нижче, і надії гномів згасали. Ось воно опустилося в пояс побагрянілої хмари і щезло. Гноми застогнали з досади, але Більбо й не зворухнувся. Тоненький місяць теж хилився все нижче до небокраю. Наставав вечір. І тоді раптом, коли вони майже втратили всяку надію, червоний промінь, мов палець, пробився у просвіт хмари. Розжеврене світло пройшло просто в отвір заглибини і впало на гладеньку стіну. Старий дрізд, що уважно дивився намистинками очей, примостившись високо вгорі й схиливши голову набік, несподівано зайшовся треллю. Щось гучно тріснуло.

Від стіни відкололася кам'яна плитка і впала. На висоті трьох футів від землі з'явилася шпарина. Прожогом, боячись пропустити нагоду, гноми кинулися до стіни й натисли — та марно.

— Ключ! Ключ! — вигукнув Більбо. — Де Торін? Підбіг Торін.

— Ключ! — крикнув Більбо. — Той ключ, що його дано разом з картою! Випробуйте його зараз, поки ще є час!

Торін підійшов і зняв із шиї ланцюжок з ключем. Устромив ключ у шпарину. Він повернувся! Клац! Промінь погас, сонце зайшло, місяць сховався, і по небі розлився вечір.

Тоді всі разом натисли на стіну, й поволі частина її піддалася. Проступили, розширяючись, довгі прямі щілини. Окреслилися двері п'ять футів заввишки і три завширшки й повільно, безгучно розчинилися досередини. Здалося, ніби темрява, як пара, заклубочилася з тієї дірки в схилі гори; чорна темрява, у якій нічого не розгледиш, глибочіла перед їхніми очима; зяйлива пащека, що вела вниз, у надра.

Розділ дванадцятий. РОЗМОВА З ДРАКОНОМ

Довго стояли гноми перед дверима в пітьмі й сперечалися, поки нарешті заговорив Торін:

— Тепер настала пора нашому шанованому панові Злоткінсу, який показав себе добрим товаришем у нашій довгій дорозі, а також гобітом, сповненим відваги й винахідливості, набагато більших за його зріст, і, коли можна так сказати, наділеним удачею понад звичайну міру, — тепер настала пора йому виконати роботу, задля якої і взято його в Компанію. Настала йому пора заробити свою винагороду!

Ви вже знаєте, як промовляв Торін в урочистих випадках, тож я не наводитиму решти його промови, хоча він розводився ще довгенько. Випадок таки справді був урочистий, але гобітові урвався терпець. Він уже досить добре знав Торіна і зразу втямив, куди той гне.

— Якщо ви хочете сказати, що гадаєте, нібито це моя робота — першому піти в таємний прохід, о Торіне Дубощите, Траїнів сину, — сердито відповів Більбо, — то скажіть так зразу і квит! Бо я можу й відмовитись. Я вже визволив вас із двох халеп, що ніяк не обумовлено в первісній угоді, й тому, гадаю, вже заслужив на якусь винагороду. Але третій раз вирішальний, як любив казати мій батечко, і я думаю, що все ж таки не відмовлюсь. Може, я став набагато більше покладатися на свій талан, ніж покладався колись, — він мав на увазі не таку й давню весну, коли покинув свою домівку, хоча здавалося, відтоді минули сторіччя, — але так чи так, а я, мабуть, піду й погляну зразу, щоб не важитися довго. Ну, а хто піде зі мною?

Гобіт не сподівався почути хор добровольців, тож і не розчарувався. Філі й Кілі ніяково переглянулись, ступаючи з ноги на ногу, а решта й знаку не показала, ніби пропонує поміч. Тільки Балін, незмінний чатовий гномів, з любові до гобіта заявив, що зайде принаймні всередину і, може, ще трішки пройде, щоб, коли буде треба, гукнути на поміч.

Ось що можна сказати про гномів. Вони й справді збиралися добре заплатити гобітові за його послуги. Взявши його з собою для паскудної роботи, не заперечували, щоб він ту роботу виконав, коли вже зголосився на неї. Але вони все зробили б, аби виручити Більбо з біди, якби він у неї втрапив, — адже так вони вчинили у випадку з тролями, на самому початку всіх своїх пригод, коли ще й не було в них за що особливо йому дякувати. Оце так: гноми — ніякі не герої, а ощадливе, розважливе плем'я, що дуже високо цінує гроші. Бувають поміж них шельмовиті, зрадливі й вельми лихі, та бувають і