Читати книгу - "Infernale. Пекельний сеанс"

курив цигарку і струшував попіл на кришку сміттєвого кошика поряд. Вітмен впізнав у ньому бровастого водія лімузина, котрий намагався його вбити.

— Це…

— Ага. Їх тут двоє.

— Що нам робити? — спитав Чарлі.

— Зберігати спокій, — відповіла Макбрайд. — Сідаймо в машину.

Бровастий нарешті помітив їх і повернувся до них обличчям. Статурою він був справжній ведмідь. Він став, блокуючи доступ до водійських дверей. Позаду нього Вітмен побачив третього, що стояв на брукованій пішохідній доріжці за добрих п’ятнадцять метрів від них.

Чарлі відступив за спини Вітмена і Макбрайд, уникаючи дивитися в очі будь-кому з них. Водій лімузина майже порівнявся з ними. Він стояв навпроти — живий бар’єр, що перекривав їм шлях до втечі.

Бровастий невідривно дивився на Вітмена.

— Ви знаєте, хто ми?

Американський акцент, зауважила про себе Макбрайд.

— Звісно, — відповів Вітмен. — Ви три бельбаси[21]: Мо, Кучерявий і… — він жестом вказав на третього далеко позаду них. — Завжди забуваю останнього.

— Можливо, ви згадаєте це, — чоловік відкинув полу пальта, відкривши напівавтоматичний пістолет у нейлоновій кобурі.

— Містер Вальдано хоче назад свій фільм. Флешку.

— А якщо я не хочу віддавати її?

Макбрайд швидко побачила, що зараз станеться. Побачила очі чоловіка — він не вагаючись завдасть болю і навіть уб’є Вітмена на місці.

— Вона в мене, — сказала вона. — Флешка в мене.

Чоловік уперше удостоїв її погляду.

Макбрайд почала шукати в кишенях.

Вітмен був ошелешений. Він метнув на неї погляд із виразом «Якого дідька ти робиш?», але вона цього не побачила.

З кишені вона дістала зв’язку ключів. Вітмен ніде не бачив флешки, і це спантеличило його ще більше. Ключі були нанизані на кільце, а кільце було на металевому брелку.

Рука Макбрайд міцно стиснула один із зазубрених ключів. Стрімким ріжучим рухом вона полоснула по обличчю бровастого, наче намагаючись розітнути повітря. Кров бризнула фонтаном — на щоки бровастого, на сорочки всіх присутніх, на стіну поряд. Подушечками пальців чоловік намацав кров. Не встигнувши видавити з себе ні звуку, він майже одразу повалився на землю.

Спочатку ніхто не повірив очам. Вони стояли над ним, вдихаючи холодне повітря, і ключ у руці Макбрайд тремтів. Кров крапала з нього на землю.

Макбрайд кинулася до дверей авто, але Вітмен схопив її й показав на колесо. Вона зойкнула: одне з передніх коліс було спущене — хтось розрізав його.

Тим часом бровастий прийшов до тями і намагався встати.

Макбрайд діяла швидко.

— За мною. Коли дам сигнал, женіть, мов скажені.

Вітмен і Чарлі перезирнулися й рушили за нею. Вона метнулася вперед, геть від машини, прямуючи на вулицю Кенонґейт у напрямку мостів. Назустріч третьому. Той спершу розгубився, побачивши, як його жертви біжать просто на нього, але швиденько й сам рушив їм назустріч.

За сигналом Макбрайд усі троє кинулися навтьоки. Люди навколо розступалися, ошелешено дивлячись на них.

— Сюди, — сказала Макбрайд і дала знак Чарлі й Вітмену звертати праворуч, на кам’янисту стежку, що вела в тунель Колтон.

Вони чули крики позаду. Двоє здорованів гналися за ними.

— Чудовий хід, Серпіко, — мовив Вітмен, уже видихаючись. — Двоє типів за один день. Можеш собою пишатися. Гадаю, третього чекати не скоро?

— Три — моє щасливе число, — сказала Макбрайд, всміхаючись крізь стиснуті зуби.

— Стійте, або стріляємо, — гукнув один із переслідувачів.

Але Вітмен із товаришами продовжували тікати, розштовхуючи людей на вулиці. Їхні черевики глухо тупотіли по бруківці.

Над головами прогримів грім. Хлинув дощ.

Вітмен почув коротке сопіння в себе за спиною: Чарлі вже задихався. З його комплекцією… мабуть, це була не така вже добра ідея.

За ще кількасот кроків вони вбігли в тунель, що мав вивести їх аж до надр Колтон-Гіллу.

Вітмен чув бандитів позаду себе. Як довго вони зможуть тримати цей темп? Шрам на правому боці занив.

— Ну ж бо, ну ж бо, хапай їх, хапай!

Вони вбігли до тунелю. У шаленому темпі, на бігу Вітмен вів рукою по стіні, відчайдушно намагаючись знайти двері, лазівку, вихід із цієї божевільної гонитви.

Позаду до інших головорізів приєднався бровастий. Він виглядав не надто задоволеним.

Вітмен розкинув руки на рівні плечей, щоб утримати рівновагу. Його подих зі свистом виривався з легень у зимне единбурзьке повітря, клублячись і звиваючись перед обличчям. Кров застигла — різко впало надходження кисню, і молочна кислота у підвищеній концентрації розбігалася по нижніх кінцівках.

Найкраще серед трьох підготовлена фізично, Макбрайд рвонула вперед на повній швидкості. Озираючись, вона кликала Чарлі й Вітмена ворушитися хутчіше, попереджала, що негідники наздоганяють.

«Мої ноги відмовлять будь-якої миті, — думав Вітмен, — і нас упіймають і вб’ють, і це вже не матиме значення, бо я знову підвів тебе, Еллі».

— Стійте, або стріляємо!

Макбрайд почула, як один із них називає її ім’я, кажучи іншим пильнувати, бо «сучка озброєна теж».

— Вперед, вперед, ми в безпеці, — підганяла вона Вітмена. — Не бійтеся, вони