Читати книгу - "Сицилієць"

печери. Попри галас комашні, князь Оллорто спав краще, ніж в останні багато років.

Уночі Ґільяно був зайнятий. Відправив людей у Монтелепре по ліки: коли він сказав князеві про Монреале, то була брехня. Тоді відправив Терранову до монастиря абата Манфреді. Він хотів, щоб саме абат вів переговори щодо викупу, хоч і знав, що тому доведеться працювати через дона Кроче. Але він буде ідеальним посередником, і дон Кроче отримає свою комісію.

Переговори будуть тривалі, і зрозуміло, що сотню мільйонів лір ніхто не заплатить, хоча князь Оллорто й був дуже багатий. Історично так склалося, що справжню ціну спочатку не називали.

Другий день викрадення князь Оллорто провів із приємністю. Довгий перехід до закинутої ферми в глибині гір був не надто виснажливий. Ґільяно поводився як господар комфортабельного маєтку — не гірше за заможного селянина, якого вшанував несподіваним візитом король. Гостре око Ґільяно помітило, що князя Оллорто бентежить стан його одягу: він із жалем дивився, як обтріпується його бездоганно пошитий англійський костюм, за який стільки заплатив.

Без зневаги, зі щирою цікавістю Ґільяно спитав:

— Вам справді так важливо те, що ви вдягаєте на себе?

Князь завжди мав педагогічну жилку, і в цих умовах вони обидва, безперечно, мали час, тож він прочитав Ґільяно лекцію щодо того, як правильно дібраний одяг, добре пошитий із найкращих матеріалів, може збагатити таку людину, як він. Описав йому лондонських кравців, таких зарозумілих, що італійські герцоги здалися б комуністами проти них. Розповів про найрізноманітніші тканини, обдарованість майстрів, витрачені на незчисленні примірки дні.

— Дорогий мій Ґільяно, — говорив князь Оллорто. — Річ не в грошах, хоча свята Розалія знає, що за цей костюм я заплатив таку суму, на яку сицилійська родина могла б жити рік, та ще й оплатити придане дочці. Але я маю літати в Лондон. Витрачати час на кравців, які крутять мене на всі боки. Це неприємний досвід. Тому я шкодую, що цей костюм зіпсовано. Його неможливо замінити.

Ґільяно із симпатією спостерігав за князем і спитав:

— Чому вам і людям вашого класу так важливо вбиратися екстравагантно, чи, перепрошую, так правильно? Навіть тепер ви вдягнули краватку, хоча ми в горах. Я помітив, що, увійшовши до будинку, ви застебнули піджака на всі ґудзики, наче тут на вас чекає якась герцогиня.

Хоча князь Оллорто був украй реакційний політик і, як більшість представників сицилійської знаті, не знався на економічній справедливості, він завжди відчував спорідненість із нижчими класами. Відчував, що вони такі ж люди, як і він сам, і жоден із тих, хто працював на нього, пильнував свої манери й знав своє місце, не лишився б у злиднях. Слуги в замку обожнювали його, він ставився до них як до рідні: вони завжди отримували подарунки на день народження й частування на свята. Якщо до сімейних обідів не були запрошені гості, слуги при столі могли приєднатися до родинних обговорень, висловити свою думку щодо проблем шляхетного роду. І це не було незвично для Італії. До нижчих класів ставилися з жорстокістю тільки тоді, коли вони боролися за свої економічні права.

Тепер князь так само поставився до Ґільяно — наче цей чоловік, що взяв його в полон, був усього лиш слуга, який хоче розділити його спокусливе життя людини владної й дуже заможної. Раптом князь зрозумів, що його полон може стати перевагою, яка навіть зробить викуп чогось вартим. Але він знав, що діяти треба обережно, застосувати свій шарм без жодної поблажливості, бути відвертим, щирим і якомога правдивішим. І що не варто намагатися здобути від цієї ситуації надто багато, адже Ґільяно може від слабкості перейти до сили.

Тож князь відповів на його запитання серйозно й щиро.

— А чому ви носите цю смарагдову каблучку й золоту пряжку? — з усмішкою спитав князь. Відповіді не дочекався, але Ґільяно теж усміхнувся йому, і князь продовжив: — Я одружився з жінкою, багатшою за мене. Я маю владу й політичні обов’язки, маю маєтки на Сицилії й ще більші володіння в Бразилії завдяки дружині. Люди на Сицилії цілують мені руки, варто мені дістати їх із кишень, та й навіть у Римі мене дуже поважають. Бо в цьому місті правлять гроші. Усі дивляться на мене. Я почуваюся дуже дивно, бо нічого для цього не зробив. Але це моє, і я мушу дбати про цей статус, я не можу зганьбити цієї публічної особи. Навіть коли я їду на полювання в доволі грубому вбранні, то мушу виглядати ідеально для своєї ролі — заможного й сильного чоловіка, що їде на полювання. Я іноді так заздрю таким, як ви і дон Кроче, — людям, чия влада зосереджена в голові та серці. Хто здобув владу власною мужністю та хитрістю. Чи ж це не смішно: я дістаю майже те ж саме, ходячи до найкращого в Лондоні кравця.

Князь так добре говорив, що Ґільяно засміявся вголос. Його це так потішило, що вони повечеряли разом, ведучи довгі розмови про нещастя Сицилії та боягузтво Рима.

Князь знав, що дон Кроче сподівається прибрати Ґільяно до рук, і спробував посприяти цьому.

— Любий мій Ґільяно, — мовив він. — Як вийшло, що ви з доном Кроче не об’єдналися, щоб разом правити Сицилією? Йому властива мудрість зрілості, вам — ідеалізм юності. Немає сумніву, ви обидва любите Сицилію. Чому б вам не об’єднатися в прийдешні роки, що будуть небезпечні для нас усіх? Війна скінчилася, усе змінюється. Комуністи із соціалістами сподіваються принизити церкву, знищити кревні зв’язки. Вони наважуються говорити, що обов’язок перед політичною партією важливіший за любов до матері, за відданість братам і сестрам. Що, як вони переможуть на виборах і почнуть запроваджувати цю політику?

— Вони ніколи не переможуть, — відповів Ґільяно. — Сицилійці ніколи не проголосують за комуністів.

— Не варто бути таким упевненим, —