Читати книгу - "Погана"

Треба нам вшиватися звідси. І хутко. Як тепер будемо виплутуватись? * * *

Площа Навона, Рим, Італія

– Ооо, що це?

– «Дукаті Монстр».

– Твій?

– Тепер так. Залазь.

Я дивлюся, як Ніно розігріває двигун. Це звір, а не байк.

– Можна я поведу?

– Я бачив, як ти водиш…

– З байками я пораюся краще.

Він уїдливо дивиться на мене.

Двигун кашляє й оживає.

Він залазить, і я вмощуюся позаду.

Ніно простягає мені шолом.

– Потрібен?

– Та грець із ним. – Він викидає його. Я дивлюсь, як шолом стрибає вздовж бордюра та скочується в рівчак. – Я вже пережила одну аварію з мопедом. – Я в неї втрапила в дитинстві. – У мене досі є шрам від черепно-мозкової травми – а снаряд в одну вирву двічі не падає.

– Он як? У мене в голові металеві пластини з минулого разу, коли я полетів з такого.

– Справді? Ох, бля. Гаразд, ти виграв.

– Готова? – питає він. – Їдьмо.

– Юуу-хууу.

Я обхоплюю Ніно за талію та нігтями впиваюся глибоко в шкіру. Він дуже, страшенно швидко їде сутінковими вулицями. Волосся в мене розвівається на вітрі, очі запорошені, і я відчуваю запах солярки. Чи бензину? Ніхто за нами не женеться, поки що. Жодних копів. Жодних гангстерів. Це весело. Ми мчимо прямісінькою дорогою, що веде геть із міста. Двигун реве та гарчить, мов тигр. Я завжди хотіла трахнутися на байку. Міцно обіймаю Ніно та пригортаюсь до нього, мої стегна притискаються до його стегон, мої груди приплюснуті до його спини. Я відчуваю, як сидіння труситься та вібрує, це справжня прелюдія.

Зиркаю на спідометр: 135 миль на годину. Непогано.

Потім нас обганяє «феррарі». Гладка й блискуча. Двигун муркотить, як у «ламборґіні» Амброджо.

– Ооо, красуня, – кажу я.

Навряд чи Ніно мене зараз чує за вітром і шумом двигуна.

– МОЖЕ, ВКРАДЕМО ЦЮ МАШИНУ?

– Що? Ні.

– Я ХОЧУ «ФЕРРАРІ». ВОНА ШВИДША, – кажу я.

Спостерігаю, як вона стрімко зникає. Ох, ну гаразд, іншого разу.

Я чую сирену, голоснішу й голоснішу. Тепер що?

– БЛЯ. ФАРАОНИ.

Ніно наддає швидкості, і я чіпляюся міцніше. Притискаюся до нього щільніше. У моїх венах – чистий адреналін. Я відчуваю, як мої щоки втрачають форму, розтягаються, розвіваються на вітрі. Я обертаюся – і бачу блакитні мигалки. Вони нас побачили? Ми в дупі?

Ніно круто звертає, байк нахиляється.

Наші коліна – за якийсь дюйм від дороги. Я уявляю, як наші одяг і шкіра деруться об асфальт. Тепер шкодую, що не прихопила той шолом. Це не надто безпечно. Однієї черепно-мозкової травми за життя вистачить. У мене пил на зубах, волосся розвівається на вітрі. Ми мчимо через ліс. Здається, той самий, що й був. Високі сосни видаються знайомими. Коріння дерев поламало, роздовбало дорогу, і ми підскакуємо на коренях.

Біля дороги – знак із написом «Ostia Antica». Тут чується слабкий запах попелу. Спустошення й почорнілі гілки. Принаймні вогню вже немає. Пожежа тривала менш ніж добу. Навряд чи вона могла надто вже нашкодити.

Я більш не чую тих сирен.

– ТАК, ЗДАЄТЬСЯ, ВІДІРВАЛИСЯ.

Ми проїжджаємо повз жінку, що стоїть понад дорогою.

О, погляньте, це ж та сама.

– Привіт! ЗДОРОВ!

Я махаю, махаю, але вона не махає у відповідь. Показує мені середній палець. Як грубо.

Я ж їй життя врятувала.

– Знаєш її? – питає Ніно.

– ТАК, ВОНА КРУТА. Я ЇЙ НАМЕТ СПАЛИЛА.

Я бачу на обрії море – величезну чорну порожнечу небуття. Ліс поступається узбережжю, пляжам, ресторанам, барам, готелям. Ніно зупиняє байк біля набережної.

Десь грає музика.

«How Deep Is Your Love» Калвіна Гарріса.

– Ох, обожнюю цю пісню.

Вона долинає з пляжу.

Я підходжу до металевої огорожі та дивлюся вниз, на тіні, що ворушаться на піску. Там щось типу карнавалу, люди п’ють, цілуються, курять і трахаються на пляжі. Я зітхаю та розглядаю тусовщиків, що вдихають солоне морське повітря й дим гашишу. Серед них – жонглер вогнем, що крутить сліпучі жовті й білі кола. Оранжеве полум’я мерехтить і танцює. Концентричні кола миготять і палахкотять. Ммм, це керосин? Я ♥ легкозаймисті речовини. Я дивлюся, як він підкидає вогняні фігури в небо. Це гіпнотизує. Заворожує. Я хочу туди. Хтось розпалив величезне вогнище. Неначе сцена з фільму Фелліні. Там, здається, справді весело.

– Ніно, поглянь. Пляжна вечірка. Ходімо, хочу туди.

Ніно хитає головою.

– Ні. Нам треба вкрасти човен.

Він іде до набережної. Чому він такий нудьгар? Я дивлюся, як він віддаляється, а потім повертаюся назад до вечірки. Хтось радісно верещить: «Юуу-хуу!» Вибивають корок із пляшки. Що там? «Просекко»? Шампанське? До біса все. Я йду. Я хочу розважитись. Я щойно вбила бозна-скільки копів. Мені потрібно випустити пару. Піду на пристань і знайду Ніно згодом. Йому ж знадобиться якийсь час, щоб викрасти човен. Спершу хочу потанцювати. Розвіятись. І мені потрібно випити.

Я перекидаю ноги через огорожу та зістрибую на м’який пісок. Повірити не можу, що Ніно продовбав два мільйони євро. Серйозно? Ну що за нездара. Після того як я стільки часу їх шукала, мені справді потрібно залити всі печалі. Повикидати все з голови. Немов п’яніючи на ходу, я йду до вечірки та приєднуюся до людського натовпу.

– Здоров, – кажу я байдуже кому.

– Ciao, – вигукує хлопець. Він усміхається.

Я зриваю дріт, закріплений у мене під топом, та кидаю його у вогонь.

Лунає музика: УНЦ-УНЦ-УНЦ. Я заплющую очі та просто відчуваю її. Тепер грає «Свідіш Гаус Мафіа». Я починаю відриватися, рухаючись, вигинаючись і похитуючись у такт шаленому басу. Розплющую очі, і чоловік з дредами пропонує мені «косяк». У нього довге біле волосся аж до талії. Він одягнений у помаранчеву гавайську сорочку в яскраво-червоних квітах. Ніно нізащо не вдягнув би нічого такого. Я стискаю цигарочку губами. Гарно, глибоко затягуюсь. Ммм, сканк[147], солодкий і трав’янистий. Я затримую дим у легенях, а потім видихаю. Мить – і він зі свистом сповнює мою голову. Міцна штука. Саме те, що мені потрібно. Молоденька дівчина, що стоїть поруч зі мною, дивиться на шмаль так, ніби теж не відмовилася б затягтися. Але я не збираюся ділитися.

Я підтанцьовую ближче до багаття, шкірою відчуваючи його тепло. Воно хрускає, тріскотить і палає так яскраво. Вогники лижуть мені ноги. Лунає інша музика, з уривчастим ритмом. Щось типу з вісімдесятих. Гарно, мені подобається. «Shut up and Dance» гурту «Вок Зе Мун». Я ще раз затягуюсь.

Я співаю й пурхаю, танцюючи так, ніби ніхто не бачить. Тепер я справді цьому віддаюся, тверкаю й метляю головою, трусячи дупкою, як Бейонсе.

Я озираюся, чи є щось випити, і помічаю кілька відкоркованих пляшок із напоями на розкладному столику. Беру одну та роблю добрий ковток. Мммм, це «Тіа Марія»?

Я кружляю й кружляю колами, мої руки витягнуті над головою, напій розливається та хлюпає мені на одяг, на волосся, на щоку, на обличчя. Хтось хапає мене за руку, і я впускаю пляшку, відчуваючи, як прохолодна рідина ляпає мені на ногу зсередини.

– Гей! Відчепись. – Я підводжу погляд. Це Ніно. – Дай мені спокій. Я кайфувала.

Він тягне мене крізь юрмливий натовп, я невпевнено ступаю по піску.

– Бетто, нам треба йти далі.

«Косяк» уже згас, тож я кидаю його та йду за Ніно з пляжу. Ми плентаємо набережною до причалу з яхтами та човнами.

– Ти б міг розважитися зі мною, – кажу я. Він не відповідає. – То як можна