Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Щадов переплутав, — сказав Демидов. — Це не він нас запрошуватиме, а ми його».
Комітет відрядив одного зі своїх членів із цим повідомленням, і за десять хвилин Щадов прибув до Будинку культури на перемовини. Виснажений і ледь здатний говорити після свого перебування в Мєждуреченську, він зайшов до штабу зі щирою посмішкою, кожному з присутніх потиснув руку й обійняв декого із членів комітету.
У Мєждуреченську Щадов безуспішно намагався переконати гірників повернутися до роботи в обмін на додаткові поставки тисячі тонн продовольчих товарів, мила і мийних засобів. У Новокузнецьку він відмовився від цієї тактики й вирішив вдатися до відвертого обману.
Перший секретар Кемеровського обкому партії Олександр Мельников, який супроводжував Щадова в поїздці до Новокузнецька, виготовив телеграму, яку нібито щойно отримав і яка містила повідомлення про повернення мєждуреченських шахтарів до роботи.
Члени комітету спробували зателефонувати до Мєждуреченська, але його код виявився заблокованим. Тим часом у Мєждуреченську поширилися чутки, що до роботи стали новокузнецькі шахтарі. Правда з’ясувалася, коли до Будинку культури прийшли троє гірників із Мєждуреченська дізнатися, чи триває страйк у Новокузнецьку. Інформацію з мельниковської телеграми — нібито Мєждуреченськ повернувся до роботи — вони спростували. Під час цієї розмови Щадов сидів, втупившись у свої папери.
Коли перемовини поновилися, Щадов і його супровід спробували застосувати іншу тактику. Він став погоджуватися з усіма вимогами. «Чого ви хочете? — питав міністр. — Автомобілів? Ми вам їх дамо. Продуктів? Дамо. Хочете самостійності? Беріть. Навіщо здіймати такий галас?»
Потім вуглекопи помітили, що Щадов підписує своє схвалення шахтарських вимог на звичайному папері, а не на офіційному бланку. Коли вони спитали його — чому, він сказав, що не має із собою бланків. Тоді вони поцікавилися, чи має Щадов узагалі повноваження погоджуватися на їхні вимоги. І він визнав, що не має.
«Чому ж Ви підписуєте документи з питань, які не маєте права вирішувати?» — спитав Маліхін.
«Я не можу вирішити цих питань, але я можу дати вам свій підпис», — відповів Щадов.
З’явився кур’єр зі звісткою, що до Новокузнецька вирушила державна комісія на чолі із членом Політбюро Миколою Слюньковим. Шахтарі припинили перемовини зі Щадовим і вирішили чекати на Слюнькова.
Одним із найбільш войовничо налаштованих членів страйккому був Юрій Комаров, переконаний у тому, що шахтарі даремно ризикують життям заради виконання плану. Він не міг спокійно сприймати безперервну низку шахтарських смертей — чи то внаслідок нещасних випадків на шахтах, чи то через недбалість медиків у лікарнях. Згодом він взагалі втратив лік цим смертям.
Ризик, пов’язаний із працею на шахтах Кузбасу, був істотний. Почасти це було наслідком природних умов: кузбаські вугільні поклади генерують надзвичайно багато метану — до 15 тисяч кубометрів на тисячу тон видобутого вугілля. Водночас завдяки багатству цього регіону на вугілля міністерство компенсувало низький технологічний рівень гірничих робіт гонитвою за відкриттям нових покладів, часто нехтуючи такими засобами безпеки, як огородження та додаткові вентиляційні шахти.
Однак найсерйознішою проблемою була організація праці. Якщо шахтарі не виконували місячного плану, то отримували лише 350 рублів, якщо ж виконували — отримували вдвічі більше. За таких умов самі гірники часто нехтували правилами безпеки. Щоб не затримувати роботу, вони подекуди відключали прилади вимірювання кількості метану в шахті й вимикали електрику в разі надто великої концентрації газу або нестачі повітря, і в результаті часто працювали, не помічаючи небезпечного накопичення метану.
Комаров зіткнувся з нещасними випадками майже одразу, як у 1981 році почав працювати шахтарем. Перший серйозний інцидент стався на шахті «Бадаєвська» в 1982 році. Не закріплений належним чином гідравлічний домкрат посунувся у вагонетці, якою його доправляли на поверхню. Огородження не було, й вагонетка промчала 750 метрів вниз, де зіткнулася з генератором, а той впав на чотирьох гірників, які сиділи за сніданком, і відрізав їм ноги. Пізніше один із них помер.
У 1985 році, працюючи шахтарем на Шпіцбергені, Комаров отримав листа від дружини, в якому вона розповідала про нещасний випадок на його ділянці шахти. Загинуло 16 гірників, серед яких четверо членів бригади Комарова. Двох розчавило до смерті. Інші, в тому числі батько двох дітей, згоріли заживо.
Одного разу, коли Комаров працював уночі під землею на «Бадаєвській», він помітив маленький блакитний вогник, що рухався вздовж перекриття шахтного стовбура. Спостерігаючи за цим полум’ям, Комаров відчув, що в нього волосся стає дибки. Він знав — якщо це полум’я дійде до осередку газу, станеться вибух, і всі, хто опиниться на його шляху, згорять заживо. Проте вогник зрештою зник, і Комаров безпечно дістався поверхні землі.
Випадок, який остаточно переконав Комарова в необхідності щось робити з умовами праці на шахті, стався 25 лютого 1989 року, коли він працював на «Абашевській». Одним із тамтешніх приятелів Комарова був Іван Власов, який займався укріпленням шахти. В день катастрофи Власов перебував на віддаленій ділянці забою, встановлюючи стійки, коли раптом на нього обрушилася покрівля. Спрацювала тривожна сигналізація, 18 чоловіків розкопували завал упродовж 16 годин, перш ніж нарешті дісталися Власова, і саме Комаров витяг його назовні.
За кілька днів до того він переконував 48-річного Власова піти на пенсію. Власов уже купив будинок у селі, де збирався жити з дружиною та двома доньками, але сказав Комарову, що ще не готовий залишити роботу. Щоби отримати повну пенсію, йому треба було пропрацювати ще два роки.
Комаров із особливою гіркотою переживав смерть Власова, якого доля позбавила життя за лічені роки до відпочинку. Але він бачив, що навіть якщо шахтар доживав до пенсії, він міг розраховувати хіба що на почесну грамоту від керівництва. Своє здоров’я він у будь-якому разі залишав у шахті.
Коли Щадов поїхав із Будинку культури, в штабі вирішили скликати нараду представників страйккомів усіх вугледобувних міст Кузбасу. Всі страйккоми діяли окремо, й це давало підстави побоюватися, що влада знайде спосіб налаштувати їх одне проти одного.
Представники страйкарів із Прокоп’євська, Осинників, Кисельовська, Мєждуреченська та Ленінська-Кузнецького почали прибувати до новокузнецького Будинку культури. В очікуванні приїзду Слюнькова вони обговорювали текст вимог для всього регіону. Зрештою кожен страйкком обрав двох представників до обласного страйкового комітету, який почав систематизацію всіх економічних, екологічних і медичних пропозицій, щоби
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу», після закриття браузера.
