Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

ворота, я ледь вистрибнув із-під коліс. Удар — і будинок проломив ворота, вони відчинилися! Я побіг за ним, наздогнав, ускочив усередину.

— Вугілля, Ваню! — кричала графиня, і я кидав у піч лопату за лопатою.

— Там за нами якийсь вершник, людина! — крикнула Афродіта.

Я визирнув. Це був Григорій.

— Зніми його, Ваню!

— Ні, це свій!

— Чорт, одноноги!

Я визирнув і почув знайоме голосіння. Одноногі чудовиська з луками вистрибували з воріт і переслідували нас. Хатка котилася занадто неспішно, щоб утекти від них. Я вибив вікно.

— Гришо, їдь уперед! — крикнув слузі, а сам став стріляти.

От якби мені сюди манліхера, я б тут навибивав очок, але доводилося стріляти з браунінга. І з нього поцілив кількох чудовиськ. Інші почали стріляти з луків під час своїх довжелезних стрибків, коли наче зависали у повітрі і могли добре прицілитися. Стріли застукотіли по стінах і даху будинку. Розбили кілька вікон.

— Вугілля, Ваню!

Я підкинув ще і ще. У кабіну залетіла стріла, вп’ялася біля графині, але та не звернула уваги. Я перезарядив браунінг і знову почав стріляти. На кожен мій постріл прилітало по кілька стріл, я мусив перебігати від вікна до вікна. Збив іще кількох чудовиськ.

— А де льюїс, Ваню? — спитала Афродіта.

— В аероплані!

Я вистріляв іще три обойми, після чого одноноги відстали. Ми доїхали приблизно до того місця, де треба було повертати до лісу. Але в полі будиночок миттю застряг у снігу. Ми вискочили.

— Гришо, сюди! — крикнув я.

Він під’їхав, ми сіли на коней і поїхали, не дуже швидко, бо снігу в полі було багато.

— Куди ми, Іване Карповичу? У лісі від чудовиськ не сховаєшся! — панікував Гриша.

— У нас аероплан, не бійся, — засміялася графиня.

— Аероплан? А ми всі вмістимося?

— Ти що, теж із нами? — спитала графиня.

— Так, із нами, — кивнув я. Гриша допомагав, він заслужив. Ми доїхали до смуги лісу, проїхали її і вискочили на галявину.

— А де аероплан? — спитала графиня.

— Бачите, як добре я його замаскував! — зрадів я. — Он, купа молодих ялин. Він під ними!

Ми гнали коней, які важко борсалися в глибокому снігу. Сяк-так добралися до аероплана, почали скидати гілки.

— Шестируки! — заверещав Гриша і схопився за голову.

Я побачив, що на іншому боці галявини виїхав загін шестируків на тих своїх величезних птахах. Шестируки помчали до нас. А нам треба було злітати в їхній бік.

— Чорт, вони нам крила порубають! — скривилася графиня.

— Заводьте і злітайте! — наказав я, сам дістав із аероплана льюїс, скочив на коня і помчав назустріч чудовиськам. Почув, як позаду завівся двигун. Почав стріляти. Перші шестируки посипалися разом зі своїми птахами. Я сік короткими і точними чергами, потім кинув ще й гранату, зупинив коня і стріляв далі. Повернувся, побачив, що аероплан наближається. Випустив останні набої, відвів коня убік, щоб аероплан не зачепився крилом, погнав уперед. Аероплан потроху наздоганяв мене, я пропустив його, а потім пришпорив коня і стрибнув з сідла у крісло, де мене підхопив Григорій. За мить ми відірвалися від землі і зразу впали, знову котилися на лижах, на нас мчало кілька шестируків, що махали всією своєю зброєю. Я вихопив манліхер, збив їх, і ми нарешті відірвалися від землі. Важко набирали висоту, ледь не зачепили верхівки дерев. У нас полетіли стріли одноногів, я відповідав пострілами, потім перезарядив обойму, визирнув. Одноноги залишилися позаду. Ми летіли.

— Здається, врятувалися! — прошепотів Григорій.

— Ваню, летимо! — Афродіта була наче п’яна від ризику.

Я перезарядив манліхер. Пам’ятав про невидиме чудовисько і про те, що краще не розслаблятися завчасно. Був напружений, визирав з літака, готовий відкрити вогонь. Але все було спокійно. Ми підлетіли до ріки й полетіли вздовж неї.

— Там буде башта, не підлітай, бо в них є гвинтівки! — попередив я.

— Та башта належить Січі! — пояснив Григорій. — Розповісти вам про неї?

— Ні, чути нічого не хочу про ці краї! Забуду їх, як тільки ми прилетимо! — чесно сказав я.

І ми долетіли. Щоправда, не до летовища, бо закінчилося пальне, довелося сідати в полі, але це були вже звичайні краї, без чудовиськ. Нас підібрали селяни, відвезли до села, Афродіта наказала забрати аероплан і відправити його до Петрограда. Ми поїхали туди потягом. У купе Григорій цілу ніч розповідав Афродіті про краї, в яких ми побували.

— Ваню, я збираюся туди повернутися, летімо з нами! — закричала графиня.

— Ні, не люблю чудовиськ, — закрутив головою я. — І вам не раджу. Афо, навіщо вам ті жахливі краї?

— Це ж майже єдина біла пляма сучасності! Все вже встигли розвідати і вивчити, а Ріку Снів — ні! То я її вивчатиму і тим прославлю своє ім’я!

— Афо,