Читати книгу - "Чтиво"

його впіймають, Сполучені Штати заперечуватимуть, що знали про його існування та діяльність. Він подумки повторив коди ідентифікації.

Фйотор закрив телефон.

— Десять тисяч вибачень. Цей девайс... Ми маємо слово «митридашха». Здається, англійською це щось на кшталт «благословення і прокляття одночасно». Розумієте?

— Чудово розумію.

— За ваше здоров’я. Знаєте, це слово має цікаву історію. Воно походить від імені Митридія.

— Царський лікар,— сказав Пфефферкорн.

Фйотор роззявив рота.

— Саме так! Друже, скажіть мені, чи вам знайомий «Василій Набочка»?

— Кому ж він не знайомий?

— Дивовижно! Зустріти нову людину — велика рідкість. А зустріти нову людину, що знається на поезії,— це немов знайти діамант на вулиці. Друже, я такий радий. За ваше здоров’я! Але скажіть мені, як сталося, що вам відома наша національна поема?

Пфефферкорн пояснив, що він багато читає.

Фйотор засяяв.

— За ваше здоров’я! Тоді ви маєте знати, що ми запозичили з цієї поеми багато фраз. Кажемо, «ледар як собака Хлаба».

— «Щасливий як ліліпут Юрій»,— додав Пфефферкорн.

— «Рудіший за поля Ржупсліюха»,— продовжив Фйотор.

— «П’яніший за селюка Олварнхова»,— підняв склянку Пфефферкорн.

Фйотор закинув назад кудлату голову і розреготався.

— Друже, ви справжній злабієць!

— За ваше здоров’я! — сказав Пфефферкорн.

Фйотор відкрив четверту фляжку. Коли він знову заговорив, голос у нього тремтів.

— Розумієте, друже, тут і криється сутність трагічної долі нашої нації. Наш надзвичайний спадок є також і причиною мерзенного кровопролиття. Якби великий Жтанізлаб Жзахст розумів наслідки, до яких привела незакінчена поема... та, на жаль, ми приречені, приречені...— Задзеленчав телефон. Він глянув на нього, але проігнорував.— Утім, поговоримо про веселіші речі. Скажіть-но мені, друже, ви ж тут заради бізнесу, еге ж?

Лише завдяки важкому навчанню Пфефферкорн, хоча і набрався більше, ніж за часів адміністрації Ніксона, зміг у найменших деталях описати мету свого візиту до Західної Злабії, починаючи від двадцяти двох років досвіду в галузі добрива і закінчуючи зустріччю з помічником радника діючого голови відділу стандартів Міністерства летючих мінеральних колоїдів.

Фйотор похитав головою.

— Ні, друже, ні! Я знаю цього чоловіка. Він нікчемний дурень, лінивий неук, єдиним талантом якого є вміння відкривати долоні. Ні, я наполягаю, ви маєте дозволити...— Задзвонив телефон. Він на нього глянув і поклав назад до кишені.— Моя дружина. Вибачте. Скажіть мені, з ким ви зустрічаєтесь завтра?

Пфефферкорн назвав функціонера, з яким була призначена зустріч.

— Усі вони недоумкуваті. Розмовляти з ними — усе одне що плювати в океан. Ви повинні дозволити мені... ага,— Фйотор перевірив, хто телефонує.— Перепрошую. Знову моя дружина. Да. Да. Ага, онтешкі уйтх Джихлішкуйк жвікха тай бхонухайа.— Він закрив телефон і соромливо посміхнувся.— Шкода, але мені потрібно бути вдома. Дякую за дуже приємний вечір, мій друже. За ваше здоров’я!

Глава сімдесят перша

то б не обшукав номер Пфефферкорна, він навіть не намагався приховати сліди своєї роботи. Речі були розкидані з такою силою, що можна було припустити, що справжньою метою було не знайти контрабанду, а нагадати йому про його уразливість. Якщо так, то вони згаяли час. Він уже і так почувався ні до чого нездатним. Потинявся номером, підбираючи сорочки, вставляючи шухляди в комод, розправляючи ковдру. Речі, що лежали в головному відділенні валізки, розкидали по всій кімнаті, але потаємні відділення виконали своє завдання: в них нічого не чіпали. Із подивом він помітив, що серед хаосу хтось поправив портрет Жулька у нього над головою.

У кишені він нащупав візитівку, яку вручив Фйотор. Вона була надрукована кирилицею на тоненькому папері. Там було ім’я, номер телефону і ще два слова: «пэржюнилниуии зкхжкуржубвудх». Приватний екскурсовод. Ще б пак, подумав Пфефферкорн. Він засунув картку в примірник «Василія Набочки», що лежав у номері. Відкрив пляшку води на столику і відпив. Щось його тривожило. Хотілося стукати в двері. Скільки іще чекати, доки він її знайде? Максимум кілька днів. Але руки у нього були зв’язані. Не можна було відступати від сценарію, що водночас і дратував своєю обмеженістю, і зводив з розуму своєю невизначеністю. Контакт міг з’явитися будь-якої миті — сьогодні, завтра, через день. Він розстебнув сорочку і потягся до вентилятора.

Той не працював.

Він підняв слухавку і набрав номер.

— Месьє?

— Так, це Артур Пфе... Ковальчик з номера сорок чотири.

— Так, месьє.

— Я просив новий вентилятор.

— Так, месьє.

— Ви його або