Читати книгу - "Заборонені чари"

хоч був Конором, не міг навіть потай, уночі, навідатися до свого мишковицького дому й попрощатися з батьком, дарма що тоді військо ще перебувало в Цервениграді. Його мати та зведений брат Славомир були простими людьми й нічого не знали про подвійне життя Міха та Щепана. Така потаємність не була рідкістю в змішаних сім’ях: навчені гірким досвідом перших поколінь, багато Конорів приховували правду про себе навіть від найближчих людей, якщо вони не належали до їхнього роду. Лише вряди-годи зустрічалися чоловіки та жінки, на яких можна було цілком покластися. Такі, скажімо, як князь Всевлад чи князівна Анішка…

Стен знову зітхнув і з сумом подумав про тяжкі втрати, що спіткали його впродовж останніх дев’яти років. Мати, батько, наречена… а тепер от і Щепан Чірич, його друг і наставник, котрому він довіряв, як самому собі. З несподіваною смертю Чірича-старшого Стенові додалося клопотів. Якщо раніше він не турбувався про справи князівства, бо знав, що воно в надійних руках, то зараз був занепокоєний, охоплений сумнівами і ніяк не міг визначитися з кандидатурою наступного головного урядника.

Найбільша проблема полягала в тому, що жоден з мишковицьких Конорів не годився на цю відповідальну посаду. Комусь бракувало вміння, комусь — досвіду, дехто мав і те й інше, але не був досить впливовим, щоб примусити до послуху найзнатніших вельмож князівства, передовсім — Стенового дядька Войча, меншого брата його батька. Мабуть, таки доведеться призначити головним урядником Щепанового пасербка, Славомира Ковача, дуже гідного й компетентного чоловіка, у чиїй вірності Стен не сумнівався. Єдиний його недолік полягав у тому, що він не був Конором…

Стен розшукав коменданта табору і, поговоривши з ним, переконався, що підйом і збори буде проведено вчасно. Потім повернувся до свого шатра, наказав одному з вартових принести сніданок, а іншому доручив сходити до гостей і дізнатися, чи не прокинувся Ендре Міятович. Власне, Стен міг перевірити це й сам, подумки надіславши слабенький, ледь чутний виклик, на який людина вві сні зазвичай не реаґує. Та тільки зазвичай — навіть за найслабшого виклику існував ризик розбудити Міятовича, а цього Стен зовсім не хотів.

Як з’ясувалося, Міятович нещодавно прокинувся і радо прийняв його запрошення разом поснідати. За десять хвилин вони вже сиділи біля Стенового шатра і їли смажену яловичину, щедро нашпиговану прянощами. Про Заповіт Конора, Послідовників і все пов’язане з ними вирішили за сніданком не говорити, а натомість завели розмову про Іштванову з Вовчеком експедицію і про те, чи вже досягли вони своєї мети. Тепер, коли Міятович уже знав Марічину таємницю, Стен міг сміливо поділитися з ним припущенням сестри, що насправді ця експедиція знайде не західний шлях до східних країн, а новий континент. Як жартувала сама Маріка (хоча Стен не розумів цього жарту), „шукають Гіндураш, а потраплять у Гондурас“.

Міятович був на шістнадцять років старший за Стена, але, попри значну різницю у віці, їх пов’язувала давня дружба, що виникла зі спільного захоплення морськими подорожами та ґеоґрафічними відкриттями. На відміну від Стена, який лише мріяв про далекі плавання й читав про них у книжках, Ендре Міятович ще юнаком відвідав Землю Гарячих Джерел, розташовану набагато північніше Ґойдельських островів, а згодом брав участь в експедиції, метою якої було обігнути Цорніку з півдня й відкрити південний морський шлях до того ж таки Гіндурашу. Саме після цієї експедиції, хоч і невдалої, але знаменитої, князь Всевлад через свою дружину запросив Міятовича до Мишковара, і тоді з ним познайомився дванадцятирічний Стен. Згодом вони потоваришували, Міятович став бажаним гостем у князівському замку, а сам Стен час від часу бував у нього в Затоцьку, на узбережжі холодного Сканського моря. А чотири роки тому, коли Стена прийняла до свого кола Рада Дванадцяти, він з подивом виявив серед її членів свого старшого друга…

Доївши свою порцію яловичини, Міятович пильніше придивився до Стена.

— Це мені тільки здається, чи ти справді погано спав?

— Тобі не здається, — чесно визнав Стен. — Твоя розповідь мене так схвилювала, що я не зміг заспокоїтися. Не допомогла навіть… — Він запізніло прикусив язика.

Міятович ледь помітно посміхнувся.

— Знайшов собі нове дівча? Цікаво буде поглянути… А що ти не виспався, це кепсько. — Він замовк і озирнувся довкола. А переконавшись, що вартові, не можуть їх чути, запитав: — Чому не вдався до сонних чарів? Вважаєш їх шкідливими?

— Ні. Просто подумав про них запізно. Тоді б зранку мене довго будили.

— Краще так, ніж узагалі не виспатися, — зауважив Міятович. — Сьогодні на нас чекає тривалий перехід до маєтку Буковича, а потім ще… Ну, гаразд. Раз так, вийшло, я запропоную Стоїчкову перенести збори на ранок.

— Ні, не треба, — запротестував Стен. — Я почуваюся нормально.

— Це зараз, а ввечері… Навіть не заперечуй. Я теж охоче відпочину з дороги. А решті наших однаково — що десята вечора, що четверта ранку. Раніше ляжуть, раніше встануть. А ми мусимо бути на зборах з ясною головою. Дуже багато залежатиме від рішення, яке ми ухвалимо.

Стен проковтнув останній шмат м’яса, витер масні пальці об штани і взяв до рук чашку з кавовим відваром. Зробивши ковток збадьорливого напою і з невдоволенням відзначивши, що кухар пошкодував меду, він сказав:

— Вчора ти обмовився, що лише троє виступили за негайне припинення контактів зі світом Послідовників, а я забув запитати хто. Одна з них — тітка Зарена, так?

— Атож, вона. Проте всі її міркування зводилися до того, що не можна й далі наражати Маріку на небезпеку. Якщо твою сестру забрати звідти, позиція Зарени вже не буде такою катеґоричною. Далі, Любомир Жих. От він твердо стоїть на своєму: мовляв, ми навіть з нашим світом не можемо впоратися, а тому не слід потикатися в інший. Його можна зрозуміти, адже він зі Сходу. А третя — Міла Танич. Вона вважає, що нам зарано оприлюднювати Заповіт. На підтвердження своєї позиції наводить слова самого Конора, що спершу ми мусимо оволодіти всім Західним Краєм, а наша чисельність має перевищити п’ять тисяч людей. Почасти з нею згоден і Дражен Івашко — та тільки