Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

можеш іти!

— Не можу. Ільяс сказав натерти тобі спину.

— У нього що — своїх помічників немає? Взяв Маїниного?

— Його помічники зайняті.

— Мене це не хвилює. Забирайся.

— По-моєму, не ти тут керуєш. Розвертайся, — Всевлад встав і розкоркував пляшечку з маззю. — До речі, ти знала, що залікувати твої рани можна було за чотири дні? Просто Ільяс використовує мазь, яка не лише загоює рани, а і не дає утворитися шрамам. Твоя прекрасна спинка залишиться без недоліків.

Я схрестила руки на грудях. Це виявилось непросто, адже тримала ними ковдру, якою прикривалась. Але я впоралась.

— Я не дозволю тобі мене торкнутись! — гаркнула.

— Не будь дитиною, Ханно. Я роблю це для тебе.

Я набурмосилась. Напевне, я дійсно поводилась по-дитячому, але мені не хотілося, щоб він підходив і торкався моєї голої спини.

Тому, що він був белатом. Занадто гарним белатом.

Я пригадала Лелю. Наш господар також колись видавався їй вродливим?

— Я відвернусь, щоб ти могла перемістити ковдру.

Всевлад дійсно відвернувся. Я дивилась на його широку спину в чорній сорочці, і вагалась.

А тоді все ж послухалась.

Встала з ліжка, відвернулась від нього, а тоді зняла ковдру зі спини і притулила її спереду, прикриваючи груди та живіт.

— Готово, — буркнула я.

Позаду почула, як черкнуло кресало, а тоді в кімнаті стало світліше — Всевлад запалив свічку на столику між ліжками.

Якусь мить він стояв позаду мене і нічого не робив. Просто розглядав.

— Що, не така вже і прекрасна спинка, белате? — прошепотіла я. Світло від свічки вигравало на голих кам’яних стінах і стелі. За вікном геть стемніло.

Всевлад промовчав. Зачерпнув пальцями мазь, що пахла чимось гарним та свіжим, і почав обережно наносити мені на спину. Його пальці виявились трохи шорсткими, але теплими. Я здригнулась.

— Не бійся, — мовив він неголосно.

Його тепле дихання залоскотало мені шию.

— Якщо тебе цікавить, чи багато в мене було метейок, то скажу, що ні. Ти здивуєшся, але белатки теж бувають привабливими. Були тільки вони. Метейок не було.

Його рука перемістилась з моєї правої лопатки на ліву, а тоді — нижче, до попереку.

— Чому?

— Що «чому»?

— Чому не було метейок? Боявся забруднитись?

Його рука завмерла.

— Ні. Просто це було б…

— Це було б..? Як?..

— Я не люблю наказувати.

— Ніколи не повірю. Ти мені за першої ж зустрічі…

— Ти зрозуміла, про що я.

Якусь мить ми мовчали. Я не наважувалась до нього повернутись.

Його рука торкнулась мого плеча і ковзнула до шиї. Там, де пройшлись його пальці, на моїй шкірі проростали полум’яні квіти. Тоді та сама рука легенько зачепила підборіддя і ніжно примусила мою голову повернутись ліворуч. Я відчула, як його обличчя наблизилось до мого, і заплющила очі, ледь опустивши голову.

Він узяв мене за передпліччя і розвернув до себе. Я ще сильніше притиснула до себе ковдру.

— Ти дуже холодна, — мовив він тихо. — У цій школі, мабуть, і літа не було за той час, що ти тут навчаєшся.

— А в тебе теплі руки, — прошепотіла я.

— У мене ніколи не було метейок. Але якщо хочеш — можеш стати першою.

Я розплющила очі та поглянула на нього. Він був так близько. Я здивувалась — не хотілось відходити.

— Ні.

Він легенько всміхнувся.

— Боїшся забруднитись?

Я не відповіла.

Встала навшпиньки і легенько торкнулась його губ своїми. Моїм тілом пройшло тремтіння. Хотілось відкинути ковдру і пригорнутись до Всевлада цілком і без перешкод.

Але я лише сильніше притисла її до себе. Відхилилась від нього.

— Це все, що я можу тобі дати.

— Цього достатньо.

Наступний поцілунок так швидко не закінчився. Але це був тільки поцілунок.

Всевлад був правий. Я була холодна. Я хотіла розтанути в його руках, він дарував мені барви в похмурому світі, я почувалась живою-живісінькою в його обіймах. Та я ніколи йому про це не скажу. Так, він бачить, як сяють мої очі та горять щоки після його поцілунків.

Але я ніколи йому про це не розповім.

Я ніколи не поступлюся белату.

Розділ 12

За два тижні мені наказали повернутися до своєї спальні. На спині лишилось кілька світлих смужок — але вони мали незабаром зійти.

Я не хотіла повертатись. Я хотіла знову понести покарання, аби лишатись у тій кімнаті.

Не знаю, чи дійсно Ільяс попросив Всевлада доглядати мене, чи той сам усе якось організував. Та він приходив щодня, вечорами. Їжу мені приносив один із кухарів-метеїв, як це було і за Ільяса. Але ввечері приходив Всевлад. Офіційно — щоб намастити мої рани маззю.

Неофіційно — щоб спершу вкрити мою спину поцілунками. Рани його не лякали.

На помічників вчителів так само діяло правило відбою, як і на учнів, тому він не міг лишатися на ніч. Я навіть трохи раділа цьому — мало що, ночі ставали все довшими. Та він завжди був зі мною так довго, як міг.