Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

Раптом відчув якесь тепло на своїй шиї. Помацав рукою, та там нічого не було. Почулося, що знову обняла його, як тоді, після першого виступу у Празі…

То вже були не Терчині руки: гарячі, ніжні, ласкаві, що в його душу поселили тепло кохання і доброту людську. То були легенькі руки Ружени, які вміли не тільки добре триматися канатів у високості, під куполом манежу, а й палко горнули до себе Івана.

То були руки Ружени Зіклової — отої красуні, що літає зі своїм напарником ген там, під голубим куполом. «Не зірвися, небого, бо більше так високо ніколи не піднімешся…».

Івану згадався той вечір, коли Ружена прибігла до нього, обняла і поцілувала в лице. А потому, підстрибуючи, як дівча, побігла у гардеробну. На якусь мить оторопів і глянув у той бік, куди зникла. Підійшов до дверей. Постукав несміливо. «Чого я прийшов сюди?» — спитав себе і зробив крок назад. Та було вже пізно відступати. На порозі з’явилася Ружена. Розрум’янена, а в очах світилися іскорки тої зірниці, що заглядала у Свадебове вікно…

— Дякую, — сказав і чомусь подивився на свої капці.

— За що? — запитала і показала білі рівні зуби у посмішці.

— За ваш подарунок, — мовив і неохоче зробив ще кілька кроків назад. Більше не мав що сказати. Слова зібралися десь глибоко всередині і ніби застряли в серці, котре вистукувало шугайську коломийку, під яку Ружена робить свої сальто… — Дякую, — і привидівся той вечір, коли разом пішли у кав’ярню. Розповідали одне одному про своє коротке життя, про родину, знайомих та цікаві бувальщини. Більше не міг винайти ані слова, аби подарувати їх молоденькій артистці, бо та Ружена-парадниця ще висміє його, без’язикого. Айбо кортіло на милощі, хотілося комусь розповісти про свою біду, аби легше зносити її. Бо вже доста набанувався.

Татінко Ружени був акробатом. Кажуть, непоганим. Дівчина навідувалася в цирк. Захоплювалася мистецтвом і майстерністю батька. Переконавшись, що у дівчини є хист і гарна статура, почав її ретельно готувати для циркової арени. Та раптом трапилося нещастя: обірвався трос, і вагонетка, в котрій возили клоуна, впала на батька. Він тут же помер. Ружені було тоді дванадцять літ. Мати з нужди та горя захворіла сухотами і також навіки попрощалася з дітьми. На руках Ружени залишився братик. Він уже тепер в учительській семінарії. Вчиться на її кошти. Номер, що виконував колись батько, назавжди викинутий з циркової програми. Потому пані Герцфертовова залишила Ружену при собі. Тепер виконує у виставі всього-навсього два номери. Та власниця цирку платить їй по сто крон за день. І сама не знає чому: чи тому, що шкодує Ружену, чи тому, що після тієї катастрофи чоловік-п’яниця покинув її, і вона сама стала власницею цирку. Хто її знає?

Іван знову повернувся до гардеробної. Ружена мугикала якусь мелодію. Став перед дверима. Заслухався. Так можна простояти і до ранку, а скоро вже закінчиться програма, і тоді всі гулькнуть сюди. Несміливо постукав у двері. Ружена стала між одвірком.

— Якась біда сталася? — спитала, бо побачила на Івановому обличчі смуток і розтривоженість.

— Я маю вам, Ружено, щось повісти, — ледве видавив з грудей. Широкий халат і той, здавалося, стискував плечі, заважав виговоритися.

— Прошу, прошу, — від подиву широко розкрила очі, ніби вивіряла чи й насправді якась біда трапилась з Іваном. А він збивав докупи слова, аби виповісти їх, як пісню. — Я буду дуже рада послухати.

— Дозвольте, — заїкнувся Іван і поправив коло шиї халат. — Дозвольте вас поцілувати.

Ружена трохи відступилася, а потім по-дитячому запитала:

— Хіба я того заслужила? Ви нині іменинник — пріма нашої програми!

Ще більше розрум’янилася. Іван зиркнув на її груди, що тіснилися під тонким позолоченим платтячком. І не помітив, що й сам, як і Ружена, дише нерівно і тому зі слів залишилися всередині якісь викришки.

Не хотілося образити Івана. Він подобався їй з першого дня, як тільки з’явився в цирку. Айбо не насмілювалася підійти до нього. Гей, знає вона, які очі в колегинь! І на потилиці їх мають. Аби тільки помітили її з хлопцем, то вже незабаром розмотається клубок різних вигадок. Та й Регіна колись шепнула їй на вухо: «Правда, фешак?[86] Га-га-га, якби мені тепер двадцять!..». Та коли вже заміжні милуються ним, кличуть у своє товариство, то чого вона, молода слечна[87], має приховувати свої почуття до нього?

Іван не наважувався підступитися до неї. Це вона бачила не раз. Помічала, та незручно було й самій, аби не сказав, що залицяється до нього. «Кохання треба ховати, як краденого коня, — згадала слова Регіни. — Ліпше бути ласкавим серцем, ніж устами…».

«Чи схожа вона на Терку? — подумки переноситься до неї, айбо замість колишньої милої перед очима стояла Ружена: сувора і лагідна, добра і ніжна, як Терка. — Треба навіки-вічні забути її. Нелегко ото, та мусиш перебороти в собі всю злість і стати у сто раз добрішим, як досі був. Не я винен у тому, не я. Шкода лише, що за вдівця пішла. Той не по любові взяв її, а за руки золоті, за доброту і чемність… Гей, небого, тяжко тобі буде з чужими дітьми. Айбо ти скоришся своїй долі, та й будеш нести свій тяжкий хрест аж до гроба…».

— Чому мовчите? — простягає вона руку. Іван обережно бере її в свою, цілує і горне Ружену до своїх грудей. — Не треба, Іванку, — почала пручатися та знову тулилася до нього, бо не мала сил покинути його, як і він її.

Вони забули про все: і про те,