Читати книгу - "Наступна станція - смерть"

Вона за його міцною спиною і Університет закінчила, і аспірантуру, і докторську захистила. Зараз у нашому ж Університеті завкафедрою. І живуть душа в душу, і діти «недовченого» тата обожнюють.

- А тут, бачите, не вийшло. Ну такі ми, чоловіки, дурні: на макуху ведемося. Натуркотять нам на вухо - ми й віримо… А коли у покійниці оці от підвищені запити з’явилися?

- Думаю, одразу, як тільки в загсі штампи в паспортах поставили. Я не знаю, що там покійниця до весілля туркотіла, а після нього - все, я більше робити не буду, хай мене з дітьми чоловік утримує. Ось вам іще: коли перша дитина народилася, ми, звісно, теж до пологового прийшли, поздоровити. Все ж наша співробітниця, в декрет від нас ішла. І що? Всі породіллі, що з вікон визирають, своїм благовірним розповідають, на кого дитинка схожа, а наша кричить: Толік, ти не забув? Що не забув? Виявляється, за першу дитину він їй мав золотий ланцюжок подарувати. А ще якби син - то з кулоном. Але першою донька вийшла…

- Так, вимоги до життя жіночка ставила підвищені.

- Ставила? Витрушувала! Тільки як цей бідолаха сів, трохи притихла, забігала. Жити ж треба - то допомогу випрошувала, то путівки, то молодшого в цілодобову групу в дитсадочку прилаштовувала. Та, як бачите - пізно похопилася, хай земля їй буде пухом.

Від автора: я так відчуваю, що ще років п’ять, і мої коментарі до спогадів Олекси Сироти займуть більше місця, ніж власне розповіді мого друга. Це як із першим томом «Войны и мира» Л. Н. Толстого (вулична кликуха - «зеркало русской революции»). Там до тисяча дев’ятсот сімнадцятого року в перших розділах граф шмаляв цілі сторінки діалогів французькою мовою. І що дивно - читачі всю цю двомовність розуміли. Ну, а коли радянська влада оцих от аристократів розміняла в чека і провела кампанію поголовної ліквідації неписьменності, то довелося оту от не нашу мову перекладати на державну. А відтак - зросли видатки на друкування класичних творів улюбленого письменника В.І.Леніна.

Але я про що? Про ліміту. В нормальному світі аби жити краще удосконалюють так звані знаряддя виробництва, а ширше - технологію. При цьому відбувається скорочення робочих місць, що викликає т.зв. безробіття (К. Маркс і Ф. Енгельс, том з першого по тридцять восьмий, на кожній сторінці). А відтак, гуманна радянська планова економіка пішла шляхом «до навпаки». Тобто, на верстат ДіП-200 (догнати і перегнати) ставили не одного і не двох, а трьох пролетарів. Відповідно, з цієї залізяки двадцять сьомого року випуску витискувалося все, що можна і не можна. А оскільки переважна більшість міського населення чомусь не поспішала «доганяти і переганяти», то в робочий клас терміново вихрещували сільську молодь. Кожен завод, кожне велике підприємство мало свій ліміт збільшення кількості робітників для виконання зростаючих планів. А відтак - оця вже не сільська, але ще не міська публіка була охрещена в народі лімітою. До речі, обізвати етнічного городянина «лімітою» означало автоматично одержати у відповідь у зуби. Без коментарів.

Чим відрізнялися лімітники? Вирвані зі свого рідного гнізда, кинуті в чужий для них світ міської субкультури, ці люди втрачали все краще, що мало споконвіку українське село і ніколи не піднімалися до рівня «города». Хоча й намагалися. Але як? Вони чомусь вважали, що їхнє сільське походження видасть єдине - українська мова. І тому переходили на «руську» - ні, не на російську, а саме на «руську», - так вони самі називали отой неоковирний суржик, яким послуговувалися.

Пригадую, років двадцять п’ять тому настав мені час сина до школи віддавати. Пішли, записали, йдемо назад - зустрічаємо маму двох дівчаток-близнючок із Богданового дитсадка. Богдан одразу похвалився, мовляв: а мене до школи прийняли. Нас теж, вистрибують дівчатка. То що ж, питаю, в садочку в одній групі були, то може, і в школі в одному класі?

- А ви в яку записалися?

- Та ось же, в цю…

- Е, ні. То ж українська. А ми - у руську!

Тут мій семирічний синок пирхнув і гордо промовив таке, що примусило мене його заповажати:

- Я українець - тому ходитиму до української школи!

… Ледь не забув. Прізвище тих дівчаток було - ви не повірите - Сердюк. Сердючки, одне слово. Але немає нічого такого кепського, щоби не вийшло зрештою на краще. Під час грудневого дві тисячі першого року перепису населення України підслухав я випадково діалог двох жіночок:

- То як ви сьомий пункт записали?

- Ну, ми з чоловіком так, як у радянському паспорті - росіяни.