Читати книгу - "Робін Гуд"

решта людей Робін Гуда напала на солдат з тилу, посіявши серед них паніку. На голови вояк градом посипались удари, поки ріжок Робіна не сповістив про відступ. Двоє охоронців найближчої брами спробували було зачинити ворота, але були забиті насмерть. Третього солдата Давид із Донкастера кинув у рів. Ватага розбійників, тримаючи влучними пострілами переслідувачів на безпечній відстані, у повному порядку вийшла за межі міста. Проте боротьба в цей день була досить запеклою, бо солдати ще пам'ятали про свою нещодавню поразку біля хатини вдови і, бачачи, що вся округа на них дивиться, билися вперто й завзято. Чоловік п'ять із загону шерифа було вбито і добру дюжину поранено, а четверо Робінових хлопців спливали кров'ю від ран. Ось зі стогоном упав і Маленький Джон. Він бився поруч свого ватажка, і стріла вп'ялася йому в коліно. Робін із надлюдським зусиллям підхопив велетня на руки і цілу милю ніс його на собі. Йому доводилося часто класти товариша на землю, бо інакше важко було відстрілюватися від ворогів, що насідали ззаду.

Згодом Маленький Джон зовсім заслаб, заплющив очі і, знесилено впавши на землю, попросив Робіна залишити його.

— Отамане, — сказав він, — хіба я не служив тобі вірно від того дня, як ми зустрілися на кладці?

— Вірнішого від тебе не бачив світ, — відповів Робін.

— Тоді, якщо ти хоч трохи любив мене і цінував мою відданість, зітни своїм славним мечем мені голову, тільки не дай мене шерифові на поталу!

— Нізащо, навіть за всі скарби Англії я б не виконав такого прохання!

— Боронь Боже! — закричав Артур Бленд, поспішаючи на допомогу. Він узяв пораненого родича на свою широку спину і швидко доніс до лісу.

У лісі розбійників уже не переслідували, і Робін звелів зробити з гілок ноші для Маленького Джона та чотирьох інших товаришів. Поранених донесли до каплички ченця Тука, де всім їм подали допомогу. Найсерйознішою виявилася рана Маленького Джона, але товариші, втішаючи його, пообіцяли, що за два дні він буде знову на ногах, і він заспокоївся.

Того вечора ватазі судилося пережити ще одну тривогу. Під час перевірки виявилось, що кудись зникли Маріан і Вілл Стютлі. Робін Гуд занепокоївся. Маріан була разом з ними на ярмарку, і те, що вона не повернулась до табору, віщувало біду — мабуть, не з нею самою, а з Віллом Стютлі. Якщо шерифу пощастило спіймати цього хлопця, він неодмінно його повісить.

Решта розбійників також поділяла тривогу свого ватажка, хоча ніхто й словом не виказав цього. Всі знали, що коли Вілла Стютлі справді захопили в полон, вони незабаром знову вирушать до міста і намагатимуться будь-якою ціною врятувати товариша.

Тим часом шериф, сидячи з дружиною та дочкою за вечерею, похвалявся, як він розправиться зі злочинцем, бо Стютлі й справді схопили його люди.

— Цього негідника повісять, — самовдоволено мовив він. — Ніхто не посміє навіть пальцем поворухнути на його захист. Я вже натрапив на слід Робін Гуда та всієї його банди. Зачекайте, ми ще побачимо, хто справжній хазяїн у графстві! Шкода тільки, що їм дозволили завоювати золоту стрілу.

Не встиг шериф висловитися до кінця, як у відчинене вікно влетіла стріла і впала йому на тарілку. Поважний урядовець смертельно зблід і, переляканий, вискочив з-за столу.

Перед ним лежала золота стріла із почепленою на неї запискою:

«Від того, хто не бере подарунків у брехунів і віднині не матиме в своєму серці жалю. Начувайся, сволото!

Р.Г.»

Розділ двадцятий
ЯК РЯТУВАЛИ ВІЛЛА СТЮТЛІ

Не розгубився Робін Гуд,

Зібрав усіх стрільців,

Він засурмив у свій ріжок

І скликав молодців.

І поклялись лісовики,

Що стануть всі до бою,

Бо ладні, щоб живий був Вілл,

Накласти головою.

Призначений день страти Вілла був напрочуд ясним і сонячним. Природа ніби навмисне виставляла напоказ свої чари, нехтуючи тією трагедією, яка незабаром мала розігратися в Ноттінгемі. Цього дня міські ворота лишилися зачиненими: шериф хотів покінчити з бранцем спокійно, без зайвого клопоту. У місто наказано було не пускати нікого з ранку до півдня, а на той час душа Вілла вже встигла б переселитися в інший світ.

Дізнавшися про все це, Робін ще вдосвіта розмістив своїх людей у лісі біля дороги, що вела до східної міської брами. Звідси краще було спостерігати за нею. Сам ватажок убрався в яскраво-червоний одяг, а його хлопці — в зелений. Зверху вони понатягали широченні плащі ченців, а під ними сховали важкі мечі, луки та сагайдаки з новенькими стрілами, добре загостреними мідником.

— Друзі, — сказав Робін Гуд, — ми сховаємося тут у засідці, а один із нас нехай