Читати книгу - "Маленький Бізон"

і жалібно завив. Почав лизати свої рани, кинув і завив знову. Тут ми почули наче придушене харчання. Пононка зірвався з місця іі побіг. Ми помчали за ним. На дні невеличкої ущелини лежав наш четвертий пес. Дикий звір перегриз йому горло. Собака ще жив. Коли до нього підбіг Пононка він, мабуть, вирішив, що це ворог, і вишкірив зуби, але за хвилину сконав.

Хоч звір, який так настрахав нас, теж був неживий, але ніхто з нас не зважувався до нього торкнутися. На допомогу прийшов Пононка. Він схопив звіра зубами за спину і з великими зусиллями переможно потягнув до табору.

Важко уявити, як перелякалися в таборі! Це була коричнева росомаха, жорстокий володар Скелястих гір, найдикіше створіння з усіх, які тільки жили в цих горах. Вона була грозою не тільки баранів і лосів, але навіть пум і ведмедів.

— Росомаха, — казали мисливці, — така дужа й спритна, що може побороти навіть ведмедя!

Батьки так розгнівалися, що, всупереч споконвічному звичаю, обіцяли, що відшмагають нас, якщо ми полюватимемо далеко від табору. Ми зрозуміли, нарешті, якої страшної небезпеки уникнули сьогодні в горах.

НІКОЛИ НЕ ВБИВАТИМУ ВОВКІВ

Надходила зима. Дедалі частіше з гір зривалися вихори і мчали в долини, ламаючи дерева і руйнуючи наші намети. Почалися хуртовини; час було шукати місце на зимовий табір. Незабаром ми знайшли добру влоговину, звідусюди оточену горами, які надійно захищали від морозних вітрів. З цього табору наші мисливці поодинці або вдвох вирушали в далекі долини і ставили там сильця й пастки. Через кілька днів, а часом і тижнів, вони поверталися до головного табору й приносили багатющу здобич: шкурки горностаїв, куниць, бобрів, видр, вовків, рисів та інших звірів.

Ту зиму ми назвали в календарі свого клану Зимою Орлиного Пера, бо найважливішою подією за всю зиму була незвичайна пригода цього воїна. Варто змалювати цей випадок хоча б тому, що він висвітлює родинні взаємини чорноногих і дозволяє зрозуміти, як ставились вони одне до одного.

Орлине Перо, той самий хоробрий воїн, якого комендант Уістлер незаконно заарештував разом з трьома товаришами у Форт-Бентоні, був одним з найкращих наших мисливців. Так само, як багато інших ловців, Орлине Перо любив полювати наодинці. Отож він і цієї зими часто вирушав у хащі Скелястих гір і завжди повертався, навантажений шкурками.

За тих часів серед індійців у преріях ще існувало багатоженство. Але Орлине Перо мав тільки одну дружину. Він був дужий, хоробрий чоловік, у розквіті сил; завжди здобував стільки дичини, що в наметі його всього було вдосталь, а проте не хотів мати більше, ніж одну дружину. У нього була гарна, хазяйновита жінка, яку він кохав від щирого серця. Вона була лагідна й спокійна, добре готувала їжу, уміло вичинювала шкурки, які чоловік приносив з полювання — одне слово, сумлінно виконувала всі обов'язки індіанки. І тільки в одному обманула сподіванки свого чоловіка: не мала дітей.

Індійці, так само як і всі первісні народи, дуже любили дітей — я б навіть сказав, що вони любили їх більше, ніж деякі цивілізовані люди — і народження дитини вважали за велике щастя. Коли якась жінка не мала дітей — чоловік завжди міг з нею розлучитися — або — що найчастіше траплялось — узяти собі другу й третю жінку, як це у нас водилося. Орлине Перо тяжко сумував через те, що в нього не було дітей, і не раз думав про це.

— Чого ти все розмірковуєш? — квапили його друзі. — На що чекаєш? Бери другу жінку! Кожна дівчина охоче піде за тебе…

— Ні! — відповідав Орлине Перо. — Не можу я цього зробити і не хочу. Я надто люблю свою добру дружину.

— Ти просто бовдур! — знизували друзі плечима.

Орлине Перо був іншої думки, ніж більшість чоловіків нашого племені: він хотів мати тільки одну дружину.

Весь табір знав горе цього подружжя, і матері частенько виряджали нас, дітлахів, до намету Орлиного Пера, щоб ми там побавились. Всі знали, що він з жінкою любить навіть чужих дітей. І справді, обоє виявляли до нас ніжність, яку деякі малюки не завжди бачили у рідному наметі.

Вже минули тріскучі морози, зима хилилась до кінця. Орлине Перо рушив на полювання в дикі долини, на північ від табору. Якось увечері він будував собі з гілля курінь на ніч. Раптом поблизу, в хащі, залунало протяжне виття. Мисливець схопився за зброю: серед ялин, засипаних снігом, майнула сіра постать і зупинилася. Це був великий лісовий вовк. Зухвалий звір, як це часто роблять вови, пильно стежив за кожним рухом Орлиного Пера і за хвилину побіг собі, не дуже кваплячись.

Досвідчений мисливець не вистрелив у нього. У мороці можна було схибити, а йому шкода було полохати звірину.

«Завтра побачимо!» — подумав Орлине Перо.

Наступного дня, ледве розвиднілось, Орлине Перо, озброєний рушницею, кинувся на лижвах навздогін за звіром. В снігу чітко відбивалися сліди, які свідчили, що це був надзвичайно великий вовк. Сліди добре відрізнялися від інших, менших, слідів. Спершу вони тяглися вздовж вузької долини, потім звернули вбік, у невисокі гори, вкриті густим лісом.

Гонитва тривала вже кілька годин. Мисливець біг за вовком від схилу до схилу, з долини в долину. Орлине Перо був міцний і вправний бігун, а до того ж ще й дуже впертий. Він не дав вовкові збити себе із стежки. Десь опівдні він вичитав із слідів, що вовк став грузнути в снігу, отож, мабуть, втомився. І справді, в далині