Читати книгу - "Королеви не мають ніг"

герцог добре знайомий з чарівною господинею й заради її гарних очей розгортає оце перед нею всі регістри своєї пишномовності.

Тим часом добрий дядечко Танкред змовк і вліпив ляпаса Джованні – справа і зліва. Бідолашний Джованні хвилину стояв, тихо шморгаючи носом, з якого цівкою юшила кров, а потім явну безнадію й безвихідь свого становища вирішив тим, що ліг, тобто осунувся на підлогу.

– Винести! Винести! – лютував герцог. – Винести, зв’язати так, щоб аж суглоби затріщали, якщо вони є в цьому хирлявому тілі, і прикувати в найглибшій з усіх хурдиг на поживу пацюкам!

Стражники потягли Джованні за ноги, – при цьому його білява голова підскакувала на нерівній підлозі, – і добрий дядечко Танкред обернувся, щоб вийти слідом за ним; видно було, як шпага, що висіла при його лівому боці, елегантно й привабливо підіймає край його герцогського плаща. Петр чув, як Фінетта, котра стояла на східець вище, зітхнула з полегкістю. Та це зітхання було передчасне. Бо якщо Джованні каюк, то й Петр іще не виграв свою битву, – підлий господар заїзду насмілився легенько смикнути герцога за облямівку його шовкової манжети.

– Осмілюсь нагадати вашій герцогській високості те, про що я вже раз осмілився доповісти вам, а саме: про підозрілого компаньйона, з яким молодий Гамбаріні, прокляття на його голову, поселився в моєму закладі.

– Хто він, де ця гадина? – вереснув герцог, усе ще лютий і похмурий, але вже без пристрасті, без належного вогню, бо він уже перебісився й виметав із себе всі громи своєї злості.

«Тепер моя черга parlare benissimo», – подумав Петр, з тенькотом у серці зійшов зі сходів і, знявши капелюха, з усміхом галантно вклонився герцогові.

– Я не без підстав можу вважати, що подвійне запитання, яке щойно задала ваша герцогська високість, стосується моєї особи, хоч і не почуваю себе гідним підозри, а тим паче гадиною, – сказав він. – Моє ім’я – П’єтро Кукан да Кукан, як я правдиво, згідно з приписом, записав у книзі для чужинців, я дворянин, чех за походженням і прибув з імператорського королівського міста Праги як компаньйон і захисник молодого графа Джованні Гамбаріні…

– …чиє ім’я хай буде засуджене й прокляте, – урвав його господар заїзду.

– Мені ясно, що синьйор П’єтро Кукан да Кукан – дурень із дурнів, – сказав герцог. – Бо стати свідком того, що тільки-но трапилося з молодим Гамбаріні, а потім з’явитися перед очі моєї високості й без докорів сумління нахабно признатись до того, що ти – компаньйон Гамбаріні, та ще й усміхатися при цьому, наче ягнятко, – на таке здатен лише той, хто зовсім не має олії в голові. Чому ви, заради Бога й усіх святих, не відповіли так, як у вашій ситуації відповіла б кожна нормальна людина і як, я сподівався, ви відповісте? Мені навіть наперед зробилося млосно від цієї впевнено очікуваної відповіді: мовляв, з молодим Гамбаріні я познайомився в дорозі цілком випадково й навіть гадки не мав, що він за один і таке інше!

– Тому, що це була б неправда, – відповів Петр. – Мені теж спадала на думку така відповідь, якої ваша герцогська високість сподівалася з такою впевненістю, і мені теж наперед зробилося від неї млосно. Мій сердешний друг Джованні признався, що він Гамбаріні, хоч і знав, що на цьому імені лежить прокляття; він ступив на шлях правди, який виявився неймовірно тяжким: а я, його захисник і до певної міри навіть вихователь, мав піти вигіднішим шляхом, шляхом жахливої брехні? Ніколи, нізащо. Звичайно, в інтересах повної правди я мушу додати: я цілком усвідомлював те, що навіть якби й удався до цієї брехні, то мені це мало б допомогло – бо як тільки Джованні потрапить до рук страмбського capitano di giustizia, який наказує катувати свої жертви вогнем і розпеченими рукавицями, перше ніж почне їх допитувати, щоб, як він це називає, збадьорити їх, – то він напевне признається у всьому, про що його допитуватимуть, у тому числі й про те, що стосується моєї особи та наших взаємовідносин.

– Capitano di giustizia робить такі речі? – запитав герцог. – Звідки вам це відомо?

– Цілком випадково, – відповів Петр. – Відчинивши вікно, я підслухав розмову двох страмбських громадян.

Герцог роздував щоки й крутив головою.

– Ваша усмішка викликає симпатію, – сказав він. – Вона мила, скромна й людяна, але саме тому, що вона людяна, вона викликає в мене обурення й гнів, бо всі люди – безсоромні негідники й розпутні виродки.

– Цілком поділяю мізантропічну думку вашої високості, – сказав Петр. – Але в межах цієї думки для себе особисто я визначаю як типово людські обличчя не власне людські, а, навпаки, обличчя нелюдські, приміром, як ось ця, – Петр показав на господаря, – бридка пика цього поганця. Вона – людська зовсім не всупереч своїй мерзенній нелюдськості, а саме завдяки цій нелюдськості, бо в ній відбиваються всі властивості, які з часів Адама люди вважають прокляттям і важким тягарем людського роду, такі як глупота, боягузтво, догідливість, себелюбство, захланність, жорстокість, облудність, підлість і заздрісність.

Герцог мимохіть усміхнувся.

– Розумно, – сказав він. А потім, на Петрову радість, перейшов до царини, в якій Петр почував себе цілком упевнено, тобто заговорив латиною:

– Цілком конфіденційно і тільки між нами… цей похмурий осел, молодий Гамбаріні, щось бовкнув про пам’ять свого батька. Отже, граф Одоріко вже неживий?

Герцог говорив чудовою латиною, дуже м’яко, по-італійському, і Петр наслідував його приклад, щоб не уразити його слух.

– Граф Одоріко відійшов до праотців, – сказав він. – Після поранення в сутичці з розбійниками, які напали на нього саме в той момент, коли він разом із сином повертався до себе на батьківщину, в Італію.

– А чому цей негідник вирішив сюди повернутися? – запитав герцог.