Читати книгу - "Тихий Дін"

Рану промили. Мирон Григорович змерзлими пальцями засилював у гилку-циганку суровинку. Зашивав сам. Майстерний ліг на рану шов. Не встиг відійти від колодязя, з куреня прибігла Лукінна. Порожні торбинки її збляклих щок зім'яла; тривога. Вона відкликала чоловіка набік.

— Наталка прийшла, Григоровичу!..' Ах, боже-е ти мій!..

— Чого ще?.. — — заїршився Мирон Григорович, блідніючи ряботинням білястого обличчя.

— З Григорієм... подався зятенько з дому! — Луківна роз-крилилася, мов грак перед льотом, ляснувши руками по подолі, вибухла вереском.

— Серому на весь хутір!.. Господи милосердний, що за напасть!.. Ох, ох!

Наталка в хустці і куцій зимовій кохті стояла посеред кухні. Дві сльозинки тремтіли над переніссям, не падаючи. На лицях її цеглястими плитами лежав рум'янець.

— Ти чого з'явилася? — присікався батько, влазячи у кухню. — Чоловік вибив? Не поладнали?..

"— Пішов він, — ковтаючи сухмінь риданням, гикнула Наталка і, м'яко хитнувшись, упала перед батьком навколішки.— Татоньку, пропало моє житуя!.. Візьми мене звідтіль! Пішов Грицько з своєю присухою!.. Одна я! Татоньку, я, мов колесом, переїхана!.. — часто залопотіла Наталка, не доказуючи кінці слів, — знизу благально поглядуючи на руду підпалину баті ківської бороди.

— Стривай, ану лишень зажди!

— Нічого там жити! Заберіть мене!...— Постукуючи колінними чашечками, Наталка швидко переповзла до скрині і на долоні рук кинула затремтілу в плачі голову. Хустка її збилася на спину, гладко зачісане, чорне пряме волосся звисало на бліді вуха... Плач під тяжку годину — що той дощ у травневу посуху; мати притиснула до запалого живота Натал-чину голову, голосячи невиразно, примовляючи своє бабське, нерозумне, а Мирон Григорович, розпалившись — на ґанок.

— Запрягай у двоє саней!... В дишльові!...

Півень, що діловито топтав біля ґанку курячу свою жінку, переляканий голосним зиком, плигнув з курки й похитуючись зашкультигав подалі від ґанку, до комор, квокаючи й обурюючись.

— Запрягай!...—. Мирон Григорович трощив чобітьми різьблені баляси на ґанку й тільки тоді пішов до куреня, залишивши потворно вищерблені бильця, коли Гетько на ристях вивів із стайні пару вороних, на ходу накидаючи хомути.

По Наталчине майно поїхав Митько з Гетьком. Той, заклопотаний, збив саньми порося, що не встигло забратись з дороги, думаючи про своє: "Мабуть за цим ділом забуде хазяїн про кобилу?" — і радів, попускав віжки.

"Такий уредний, чортяка, якраз забуде!..." настигала дутика, і Гетько, суплячись кривив губи.

— Скачи, чортобісеК.. Ось я тобі! — і зосереджено намагався шмагнути вороного саме під те місце, де кевкала селезінка.

XIV.

Сотник Євген Листницький служив в ляйб-ґвардії Отаманського полку. На офіцерських верхогонах розбився, переломив у передрам'ї ліву руку. Після шпиталю взяв відпустку і поїхав до Ягідного, до батька на півтора місяці.

Старий давно завдовілий, генерал жив у Ягідному самотньо. Жінку він утратив в околицях Варшави у вісімдесятих роках минулого століття. Стріляли в козачого генерала, влучили в генералову дружину та машталіра, простре-

‘лили в багатьох місцях колясу, але генерал зацілів... Покинула жінка дворічного тоді Євгена. Незабаром генерал вийшов на спокій, перебрався до Ягідного, (земля його — чотири тисячі десятин, — нарізана ще прадідові за участь у війні 1812 року, була в Саратівський губернії) і зажив чорнотілим, суворим життям. #

Підрослого Євгена віддав до кадетського корпусу, сам узявся господарювати: розвів племінну худобу, з імператорського заводу купив на розплід рисистих насінників і спаровуючи їх з найкращими матками з Англії та з дінського Провальського заводу, завів свою .породу. Держав на своїй козачій пайовій і купленій землі табуни, сіяв — чужими руками — хліб, взимку и восени полював з хортами, зрідка, замикаючись в білій залі, пив тижнями. Точила його лиха шлункова хороба, і за суворою забороною лікарів не міг він ковтати пережовану їжу; жував, висмоктував соки, а жувки випльовував на срібну тарілочку, яку збоку, на витягнутих руках, постійно тримав молодий, з мужиків, льокай Веніямин.

Був Веніямин придуркуватий, смаглявий,' на круглій голові— не волосся, а чорний плюш, густе, без ворсу. Служив у пана Листницьког.о шість років. Спочатку, коли припало стояти при генералі з срібною тарілочкою, не міг-без мло-сти дивитись, як старий випльовує сірі, розмачулені зубами, жувки, потім звик. За рік, якось дивлячись, як пан вижовує котлетки з білої гиндичини, випльовує' їх, подумав: "пропадає добро! Сам не тріскає, а в мене корчі в животі. Одним словом, лежить, мов собака на сіні. Спробую доїдати за нього, не виригну?" Спробував — не зблював. З того часу після обіду уносив срібну тарілочку до передпокою і там квапливо ковтав те, що панові лікарі заборонили ковтати. Чи від цього, чи від іншого чого, але роз'ївся, залиснів салом, набрав на шиї рясні згортки.

В маєтку з челяді, крім Веніямина, жили: куховарка Ликера, спорохнілий конюх Сашко, пастух Тихін та Оксана з Грицаком, що недавно став за кучера. Пухка, ряба, товстозада Ликера, схожа на жовтий балабух невисходілого тіста, з першого ж дня відшила Оксану від печі:

— Варитимеш, коли робітників на літо найме пан, а тепер я, звичайно, сама упораюсь.

На обов'язку Оксани лежало тричі на тиждень мити в будинку підлоги, годувати птицю і чисто держати птичню. Вона ретельно взялась до роботи, всім намагаючись догодити,' не виключаючи й Ликеру. Григорій більшу частину * часу проводив у просторій, рубленій стайні разом з конюхом Сашком. Аж до густої сивизни дожив старий, але Сашком так і залишився.