Читати книгу - "Слідами вигнанця"

мав невеличку, але привітну й чепурненьку, з добре вишпаруваним околом, під дбайливо доглянутою пальмовою стріхою.

Дідок уже не раз і не двічі запрошував географа на гостину й тепер дуже зрадів, що той завітав до його оселі. Він заметушився, подибав усередину й виніс Павлові стільчик з колоди хлібного дерева. Зморшкувате обличчя негра сяяло від радості. Швидкими й спритними рухами він розіслав біля дверей рогожу, поставив келихи й узявся за марімбу.

Павел сів, тяжко зітхнувши.

— Чи скоро видужає Маванда? — запитав Кабанга. — Лихі білі влучили її невидимою стрілою. Чи допоможе Маванді біла людина? Чи прожене злого духа?

— Вона вмре, — Павел вирішив нічого не приховувати від дідуся. — Швидко вмре. Ніхто не зможе врятувати її.

Старий глипнув так, ніби лихо окошилось на його оселі, потім повільно підніс кощаву руку, скинув з неї старе, потемніле наруччя, розшубуркав згаслі дрова у ватрі й загріб наруччя в попіл.

Посидівши мовчки, вони зайшли всередину. В хатині було прибрано, долівка услана двома лев'ячими сирицями. Під стіною навпроти дверей височів дерев'яний піл, на ньому лежала бїзоняча шкура. На середній сосі погойдувався тотем племені — дерев'яна голова антилопи. З ріг звисали старі списи, аса-геї, луки та сагайдак зі стрілами. На полиці з чорного дерева стояли рядочком череп'яні глеки на воду, гарні табакерки з ратиць та копит, кошики на пальмове вино, келихи з дерева й тиковок.

Павел, Домбо та Кабанга повсідались на шкурах. Ватра вже давно згасла. Старий поклав туди сухого хмизу й виглянув до сусід, чи горить у них, але й там не куріло. Взявши смолоскип, він налаштувався йти по вогонь аж до громадської хати, але Павел зупинив його, витяг з кишені сірники, тернув і підпалив сухий трусок. Кабанга вперше бачив «вогненні трісочки» так близько. Він довго й пильно дивився на них, але торкнутись рукою так і не наважився.

VIII

Після вечері, яка складалася з чикванго[51], бататів та пальмового вина, Кабанга зняв з рога марімбу, попідтягав струни, провів по них пальцями, бренькнув, і вони ніби попрокидались.

Полум'я грало на зморшкуватому обличчі негра. Він співав:

Ми були щасливі… Прийшли білі!

Голос його став глухий, немов Кабанга сумував за чимось назавжди втраченим:

Наша лібата була велика, Веселі хатинки аж тріщали від добра. В хатинках жили дужі люди – Чоловіки, жінки й діти… Прийшли білі!.. Вони сказали нам: «Ця земля тепер наша, Ці ліси тепер наші. Ця річка тепер наша…» Прийшли білі!..

Обличчя в Кабанги чимраз хмурнішало, очі наливалися слізьми. Пекучими старечими слізьми, здавалось, було напоєне й кожне слово пісні:

Прийшли білі!.. Моє срібне волосся торкається землі. Я думаю про смерть… О спаплюжена земле пращурів, Ти не приймеш мого тіла! Могутній Мовінду[52], врятуй мене від лихих бана! В твоїй воді я втоплю свою тугу…

Старий тихо зашепотів, його рука впала на долівку… Домбо, охопивши коліна, уважно слухав і перекладав кожне слово. Пісня страшенно схвилювала Павла. Можливо, цю пісню слухав і старий Балкан.

Кабанга розшубуркав головешки в пригаслій ватрі, роздмухав вогонь і засвітив смолоскип. В хатині враз повиднішало. Павел простяг старому сигарету. Той узяв, пожував кінчик, потім припалив. Поговорили ще трохи, але було вже пізно, і Павел та Домбо пішли додому.

Видалась тиха місячна ніч. На чистому небі мерехтіли великі зірки. Селище давно заснуло. Тільки біля громадської хати палало велике вогнище й на тлі полум'я миготіли чорні тіні. А вгорі біля вождевої оселі, повтикані у пліт, горіли смолоскипи. Кабанга, який пішов вирядити гостя, якусь мить удивлявся в їхнє червоне полум'я, потім, глухо застогнавши, нахиливсь і торкнувся землі кінчиками пальців.

Павел збагнув, що сталося: померла Маванда. Насупивши брови, він мовчки дививсь на смолоскипи, а тоді спроквола пішов додому. Негреня наздогнало його й нечутно, мов тінь, пішло слідком.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Переможець левів. Справедливий суд. Злодійкувата мавпа. Несподівана зустріч, з гумба-гумбою. Бій у джунглях. Наймолодший воїн племені. Перше татуювання

І

Павел уклавсь, але заснути не міг. Мавандина смерть вразила його до глибини душі. Перед очима в нього маячіло її темне обличчя, великі виразні очі. Коли він склеплював повіки, то немов бачив, як вона біжить, легка й струнка, бачив її чорні, мов галчине крило, коси й гнучкий, мов ліана, стан.

Перед дверима жевріла ватра. Полум'я кидало всередину мерехтливі одлиски й вихоплювало з темряви зморшкувате Камбелине обличчя. Негр теж не спав, неспокійно совався й зітхав.

Павел утупивсь у вогонь. Йому й досі вчувались тужливі звуки марімби й сумна Кабанжина пісня про втрачену волю; ввижалось, як старечі вузлуваті пальці перебирають струни…

Так минула ніч. На світанку Павел підвівсь, одягнувся, взяв кухлик і подався до річки. Але не встиг далеко відійти, як почув чалапання босих ніг. Його наздоганяв Домбо.

Біля крайньої хатини,