Читати книгу - "В океані"

образилась. Я ледве заспокоїв її, пробачення просив…

— А зовнішність цієї людини можете описати?

Фролов мовчав, думав. Андросов міцніше стис його руку.

— Ану, Дмитре Івановичу, ви ж сигнальник, корабельне око, та й у розвідці працювали трохи. Можете описати цього суб'єкта, який до корабля підходив?

— Зараз… — Фролов болісно пригадував. — З обличчя нібито навіть приємний, риси правильні, все на місці. Волосся? Якесь світлувате, а скоріше темне, капелюхом воно було прикрите… Міцний хлопець. Мабуть, вище середнього зросту, а не високий… Ось як отой, що в барі мене ударив… Хочу описати, а все розпливається…

Він замовк, підняв нерозуміюче брови, блідо усміхнувся.

— Це називається описав! Ні за що зачепитися.

— Ні, ви добре описали його, Фролов, — сказав Андросов. — Ви дуже правильно його описали.

— Невже знаєте, хто такий? — поранений мало не сів на койці.

Андросов підвівся, наче не чув запитання.

— Ви добре описали його, Дмитре Івановичу… Ну, ось що — лежіть, одужуйте, не мучте себе нічим. Повторюю, радійте з того, що все так легко обійшлося для вас. Усе сказали, що хотіли сказати? — Фролов кивнув. — У такому разі наказую терміново видужувати.

— Єсть терміново видужувати. Голова в мене міцна, військового гарту. Жодному фашистові її не пробити..

Коли Андросов повернувся в салон, обід уже наближався до кінця. Таня поставила перед ним тарілку з борщем. Сливін і Курнаков допивали компот.

Олсен, про щось замислившись, повільно розрізав на частини добре підсмажений біфштекс.

— Ну, як наш хворий? — спитав Сливін.

— Діло йде на поправку… — Андросов із задоволенням, повільно їв борщ.

— Повідомив вам щось нове про бергенський скандал?

— Ні, нічого нового не повідомив, його хвилювало, що російських моряків могли оголосити призвідниками бійки. Я заспокоїв його. — Андросов перейшов з російської мови на англійську. — Думаю, і товариш Олсен підтвердить, що вуличні бійки — звичайна справа в портах, куди приходять американські моряки, що зухвала поведінка цих нових окупантів усе частіше викликає протест населення європейських портів. Що ви скажете на це, товаришу Олсен?

— О-о, я? — лоцман швидко підвів голову, нібито прокинувшись.

Андросов повторив своє запитання.

— Так, на жаль, я можу це підтвердити. П'яні скандали, безробіття, невпевненість у завтрашньому дні — ось що принесли нам американці. — Олсен знову глибоко замислився.

Сливін допив компот, витерши губи салфеткою, підвівся з-за столу. Разом з ним підвівся Курнаков. Розмірено похитувалася палуба салону. На мідному ободі ілюмінатора плавилося сонце, яскравий світляний зайчик застрибав на скатерті столу.

Андросов і Олсен залишилися в салоні вдвох. Андросов не кваплячись їв друге. Олсен поклав виделку й ніж, підвів свої ясносині очі.

— Я хочу думати, товаришу що ви вважаєте мене другом радянських моряків?

— Так, товаришу Олсен, я вважаю вас нашим другом.

— Як друг радянських моряків, я повинен сказати вам одну річ, зробити признання.

Андросов теж поклав ніж і виделку.

— Якщо ви визнаєте за можливе мати зі мною розмову, так би мовити, віч-на-віч…

— Звичайно, товаришу Олсен. — Андросов подзвонив, увійшла Таня. — Ось що, Тетяно Петрівно, будьте ласкаві, замовте нам на камбузі хорошого кофе. По дорозі прошу вас зайти провідати Фролова. — Таня усміхнулася, з готовністю вийшла.

— Слухаю вас, товаришу Олсен.

Ніби збираючись з думками, лоцман крутив столовий ніж. Стиснув у нерішучості губи. Поклав ніж, провів рукою по волоссю.

— Я королівський лоцман, я воджу судна в наших водах уже двадцять років. Але випадок, про який хочу вам розповісти, трапився зі мною вперше.

Він знову зам'явся, ледь почервоніли його сухі зморшкуваті щоки.

— Коротше кажучи, напередодні нашого виїзду з Бергена мене викликав до себе мій начальник, зробив мені заманливу пропозицію. Він сказав, що йому вже давно не подобається мій вигляд, що в нього, нарешті, є можливість зробити мені невеликий подарунок: надати відпустку для поправки здоров'я. Я подякував йому. Я давно хотів відпочити й полікуватися. Але мій начальник сказав, що я маю можливість почати відпочивати зараз же. Це сподобалося мені значно менше.

Олсен з гідністю відкинувся в кріслі, дивився на Андросова з-під сивих брів.

— Це сподобалося мені значно менше, — повторив лоцман. — Я сказав своєму начальникові, що спершу повинен виконати обіцянку — провести російські кораблі. Я сказав йому: ніколи ще лоцман Олсен не порушував своїх обіцянок. Я почуваю себе не зовсім добре, я вдячний, але скористаюся з відпустки після того, як виконаю свою обіцянку.

Він замовк. Андросов мовчав теж.

— Мій начальник був незадоволений. «Ми годуємо і поїмо вас двадцять років, Олсен, сказав він, ми піклуймось про ваше здоров'я. Дозвольте нам самим вирішити, коли вам іти відпочивати». Він натякнув, що така моя невдячність може зіпсувати ту хорошу репутацію, яку я заслужив у начальства. Відверто признатися, я завагався. Я допомагаю дочці, яка вчиться в Осло, на моїх плечах дружина — немолода жінка. Але я знову сказав, що не відмовлюсь од своєї обіцянки, що я не можу порушити слово, дане людям, які допомогли визволити від фашистів мою країну.

Він замовк, дивлячись гордо й вичікувально.

— Може, ви скажете: «Лоцман Олсен просто старий дурень, занадто багато думає про себе, чи не все одно, хто поведе нас по норвезьких фіордах? Нехай би він узяв потрібну йому відпустку». Але після того, товаришу, як я чув одну розмову, я не міг зробити інакше.

Андросов підвівся з крісла, простяг руку. Олсен теж підвівся урочисто. Юхим Овдійович стис його кістляві, вузлуваті пальці.

— Від імені радянських моряків дякую вам за дружбу! А про яку розмову ви згадали?

— Я згадав про розмову, яку вів мій начальник з якимсь чоловіком, коли я прийшов на виклик у лоцманську контору. Я чекав у приймальній, а розмова відбувалась у кабінеті. Вони спочатку говорили тихо, потім мій начальник роздратувався, протестував проти чогось. Я почув, що вони говорять про ваші