Читати книгу - "Смерть — діло самотнє"

ви ще повернулися туди сьогодні, сама, та подивились у той клятий холодильник, розібралися б, що там до чого і яку халепу накликала Фанні в будинок, так що тепер аж себе не тямить із жаху.

— О боже милостивий, — прошепотіла Констанс, заплющивши очі. — О свята діво Маріє…

— Констанс! — заволав я.

Бо вона, не дивлячись, проскочила на червоне світло.

На щастя, бог був з нами й звільнив нам дорогу.

Вона зупинила машину проти входу до мого помешкання, і, поки я відмикав двері, стала за мною, а тоді просунула голову всередину.

— То оце тут народжуються всі геніальні твори?

— Невеличкий клаптик Марсу на Землі.

— Це Келове піаніно? Я чула, одного разу любителі музики хотіли були його спалити. А ще колись усі Келові клієнти набилися до перукарні й зчинили страшний гвалт, показуючи свої чудернацькі зачіски.

— Кел робив своє діло як міг.

— Ви останнім часом заглядали в дзеркало?

— Він старався.

— Тільки з одного боку голови. Коли знов будете в мене, нагадайте мені. Мій тато був ще й перукарем. І мене навчив. Чому ми стоїмо на порозі? Боїтеся, щоб сусіди чогось не подумали, якщо ви… А чорт! Здається, хоч би що я сказала, щоразу влучаю в ціль. Ви справді така щира душа? Відколи мені минуло дванадцять, я не бачила жодного соромливого чоловіка.

Вона просунула голову далі.

— О боже, який розгардіяш! Ви що, ніколи не прибираєте? А це ж як — читаєте десять книжок заразом і половина з них комікси? А що це за каменедробарка на столі? Кришку від неї ви викинули?

— Еге, — мовив я.

— Справжнє звалище, — весело підсумувала вона, і це треба було розуміти як похвалу.

— Все, що я маю, — до ваших послуг.

— Який же секс на цій канапі? Навіть одне на одному не вмістишся.

— Другий партнер має лежати на підлозі.

— Боже, якого ж це року ваша машинка?

— Тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого. «Ундервуд-стандарт», старенький, але добрячий.

— Достоту як я, еге ж, синку? Ви не збираєтеся запросити древню знаменитість у дім і зняти з неї сережки?

— Вам же ще треба повернутися до Фанні й заглянути в її холодильник, не забули? До того ж, коли б ви й залишилися тут на ніч, то були б тільки ложки.

— Багато ложок і жодної виделки?

— Жодної виделки, Констанс.

— Ваша штопана білизна справила на мене незабутнє враження.

— Я не юний Давид.

— Чорт забирай, що ні, то ні. На добраніч, синку. А я поїду до холодильника Фанні. Дякую!

Вона поцілувала мене так, що мені аж у вухах задзвеніло, і поїхала.

Заточуючись після того поцілунку, я сяк-так добувся до канапи.

Чого не слід було робити.

Бо тоді мені наснився Сон.

Щоночі під мої двері приходила ота невеличка злива, на хвильку затримувалась, шаруділа і йшла собі. А я боявся виглянути, що там таке. Боявся побачити за дверима Крамлі, геть мокрого, з палючими очима. Або Шейпшейда, що мигтить і сіпається, мов зображення в старезному кінофільмі, а з брів та носа в нього звисають водорості.

Щоночі я перечікував, злива минала, і я засинав.

І тоді приходив той Сон.

Мені снилося, що я письменник у маленькому зеленому містечку на півночі Іллінойсу і сиджу в перукарському кріслі, такому, як було в Келовій спорожнілій перукарні. Аж раптом хтось прибігає з телеграмою, в якій говориться, що в мене куплено право на екранізацію за сто тисяч доларів.

Я сиджу в кріслі, горлаю на радощах, вимахую тією телеграмою, коли це бачу, як обличчя всіх чоловіків і хлопців у перукарні та й самого перукаря обертаються на льодовики, на вічну мерзлоту, а силувані усмішки, з якими вони вітають мене, відкривають замість зубів крижані бурульки.

Я вмить став для них чужинцем. Їхній віддих обдає мене холодом. Я безповоротно змінився. Мені немає прощення.

Перукар похапцем достригає мене, так наче я з касти недоторканних, і я рушаю додому, затиснувши у спітнілій руці свою телеграму.

І того ж таки вечора з боку узлісся, що недалеко від мого дому в тому містечку, до мене долинає рев якогось чудиська ген за лісом.

Я підхоплююсь у ліжку, і мене всього обсипає колючим морозом. І далі ревучи, чудисько наближається. Я розплющую очі, щоб краще чути. Розтуляю рота, щоб легше було вухам. Тим часом чудисько з ревом суне вперед, ось воно вже посеред лісу, гупає ножиськами, топче лісові квіти, сполохує зграйки кролів і цілі хмари птахів, що з криком злітають до неба.

Я не можу ні ворухнутись, ні закричати. Відчуваю, як відпливає в мене від обличчя кров. І бачу на комоді обіч ліжка оту радісну телеграму. Чудисько вивергає із себе страхітливий кровожерний рик і з тріском поривається далі, неначе трощачи по дорозі дерева своїми жаскими, кривими, мов ятагани, іклами.

Я зіскакую з ліжка, хапаю телеграму, а тоді кидаюсь до дверей і розчиняю їх навстіж. Чудисько вже ось-ось вийде з лісу. Воно реве, рикає, здіймає своїми страшними погрозами нічні вітри.

Я роздираю телеграму на клаптики, жбурляю їх на лужок перед будинком і кричу:

— Ні — ось моя відповідь! Не треба мені ваших грошей! Не треба вашої слави! Я залишаюся тут! Нікуди не поїду! Ні! — І знову: — Ні! — І насамкінець, відчайдушно: — Ні!

У динозаврячій горлянці чудиська застрягає останній рик. На хвилю западає моторошна тиша.

Місяць ховається за хмару.

А я чекаю, і на обличчі в мене замерзає холодний піт.

Чудисько гучно всмоктує повітря, видихає його, а тоді повертає і, важко