Читати книгу - "Пасербки восьмої заповіді, Генрі Лайон Олді"

здорово, святий отче! Навіщо, кажете?.. треба буде кульгавому Марцину розповісти, нехай теж нарегочется…

І потім ще довго кивав та хмикав, дивлячись на провінціала, котрий усе ще тинявся по двору.

Обпечений Мардула відлежувався в материній хаті під доглядом мами — Янтосі. Тіло розбійникові дбайливо змазали горіховим маслом, бабусі-знахарки збіглися й напували його відварами й шепотіли по кутках потрібні слова; валявся Мардула на прохолодних новеньких простирадлах, добровільно запропонованих сусідською дівкою зі свого приданого — дівка вже другий рік була не від того, щоб побачити юного розбійника на цих простирадлах, щоправда, у трохи іншій ролі, ніж зараз.

Михал тинявся навколо, соромився зайти й розпитати про Мардулине здоров’я. Сам воєвода постраждав не дуже: обпік долоні, і вподовж місяця Райцежу було б боляче не палаш — навіть лозину в руки взяти; та в голові й досі танцювали чорти після страшного удару об воду Гронча, коли падав туди, обійнявшись із Мардулою.

Попоходивши туди-сюди, Михал вертався додому, аби через годину-другу прийти знову.

Шафлярами без діла вештався Джош — він об’ївся й через те був схильний до меланхолії; а за Джошем вервечкою брели ледь не всі шафлярські собаки. Щойно на їхніх очах Мовчун примудрився поцупити в Хробака, величезного кошлатого пса, його улюблену баранячу лопатку — Хробак зарив її в землю й для певності влігся за два кроки від схрону; тож собачому захопленню не було меж, надто коли одновухий злодюга потягав-потягав кістку та й повернув ошарашеному Хробакові, який навіть не гаркнув на викрадача.

Дві сухорляві суки здивовано перезиралися й обгавкували Мовчуна, який ігнорував їхні блохасті принади.

Циганкуватий хлопець, приятель Мардули, ще спозаранку привів у село Беату й особисто провів її до Самуїлової хати. Михал кинувся до дружини, обняв, але зніяковів і кудись зник, тому щаслива Беата вмить потрапила під опіку Терези Івонич і порозумілася з нею надзвичайно швидко. Ще й години не минуло, як обидві жінки знай собі шушукалися в кутку двору, і Беата тільки те й робила, що дивувалася, слухаючи Терезині поради: ні, не такими вона уявляла собі краківських купчих, зовсім не такими! У Висничому подейкували, що купецькі жінки — як ті кролиці, і дітей купа, і мужиків у постелі, наче мурашів коло розлитого меду! А красуня-Тереза була надзвичайно совісна, щиросердечна, чоловіка називала не інакше як „хазяїн“, потомство виховувала в строгості, і, слухаючи її, Беата душею відчувала: не бреше!

Справді така.

Беата Райцеж, у дівоцтві Сокаль, навіть кілька разів замислилася: чи не забагато сумління як на одну жінку?

Відповіді вона не знала.

Видно, Тереза щось відчула, бо урвала на півслові розповідь про дитячі болячки та методи боротьби з ними — і пильно глянула на Михалову дружину.

— Чоловік у мене гарний, — невлад заявила Тереза. — Добрий, розумний… чесний. А гендляреві з честю й совістю — сама морока. Ні купити, ні продати, ні обхитрити! От і доводиться…

Тереза не докінчила, покліпала довжелезними віями й повернулася до розмови про пітничку та здуті животики.

2

Надвечір прийомні діти Самуїла-баци почали сходитися до батькової могили. Коли кожен із них у свій час покидав Шафляри, батько вимагав од пташеняти заприсягтися: ніч на сороковини від заходу до сходу просидіти при місці його останнього спочину. Чимось це нагадувало старі гуральські казки: ходив старший син на батькову могилу, та не дійшов, ходив середній — заснув на цвинтарі, а молодший цілу ніч висидів, і дісталися йому до ранку меч-саморуб, кінь-крилач та обрус-самобранець. На таку спадщину Самуїлові приймаки не сподівалися, але дану батькові обіцянку мали намір виконати. А й справді: чому не посидіти в ніч, коли заходять сороковини, над батьківською могилкою, не поміркувати про покійного та про власне життя, як там воно склалося; може, воно й непогано — стати, помовчати та подумати.

Скажи, батьку Самуїле, як жити далі?

Це тобі не меч-саморуб…

Перед самим виходом, коли сонце розхлюпалося червоним вогнищем об вершину Криваня, Михал усе-таки набрався сміливості й зайшов провідати Мардулу. Спершу він не знав, куди подітися від ніяковості, коли Мардулина мати, ще й досі ставна та гарненька Янтося, кинулася воєводі в ноги й зі сльозами почала дякувати за сина свого непутящого, за життя його молоде. Ледь вгамувавши Янтосю, Михал наблизився до ліжка й став над розбійником.

Мардула, схоже, чи то спав, чи був непритомний. Він лежав зовсім голий, розкинувшись на спині, опіки помалу підсихали, але не дуже, змазані маслом; дихав розбійник рівно, і життя його, з усього видно, було в безпеці.

Михал мовчки дивився на викрадача своєї дружини, а бачив чомусь Самуїлову хату, оцього ж таки пораненого гураля на печі й старого батька поруч. Видно, довго зважувався Самуїл-баца, перш ніж узявся навчати таємного злодійського ремесла сина свого побратима. Не приведи Господи, ще розпустить хлопець язика — не малий уже, не накажеш, як своїм приймакам на початку, почнуть люди зизувати, і прощай тоді спокійне життя!

Воєвода сів, легенько доркнувся до зап’ястку Мардули… Розбійник зараз був відкритий, незахищений, Михалек міг украсти в нього все що завгодно: пам’ять про науку Самуїла-баци або пам’ять про обставини смерті останнього, вишкребти до дна злість на нього, воєводу Райцежа, чи відтяти й віднести скибку знань про таємні схованки в місцевих лісах. Ось воно, бери — скільки влізе!

Михал посміхнувся, ледь скуйовдив сплячому Мардулі чуприну й пішов до дверей.

Услід воєводі з-під тремких вій пронизливо блиснув погляд розбійника.

Можливо, це було добре — те, що Михал не бачив цього погляду; як і те, що він не взявся нишпорити в душі людини, яку вважав безпомічною.

Шафлярський цвинтар розташовувався менше, як за півгодини ходьби від села. Якщо відразу од південної околиці взяти навскоси через хвилясте море папороті та дикого вівса, далі перетнути невеликий ґайок, що наче відбився від батька-лісу й тепер нерішуче завмер на незвичному місці, то за могутнім