Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

шматок жовтого обгорткового паперу і огризком олівця накреслив на ньому розташування всіх дотів, які йому пощастило розвідати. А було їх немало.

Олексій не знав, яких розмірів досягне весь укріпрайон, але й тих відомостей, які він уже мав, було досить, щоб значно полегшити завдання наступаючим радянським військам. Та як передати цей план через лінію фронту? Олексій твердо вирішив при втечі захопити його з собою. Коли їх упіймають, він порве папір, а якщо папір і потрапить до рук ворога, то навряд чи кому спаде на думку, що плутані, наче дитячою рукою проведені лінії мають якийсь прихований зміст.

Утаївши це від Єременка, він, на щастя, не довірив своєї таємниці і Юренєву. А, признатися, думав зробити це на випадок, якщо його самого поранять або вб'ють.

Величезний тягар звалився на Охотникова після зустрічі з Борзовим. «Як вчинити? — мучився він. — Сказати товаришам, що Юренєв зрадник? Але це може викликати паніку. Хтось зопалу візьме та й скаже йому все, що про нього думають, а тоді вже Юренєв, коли він справді провокатор, почне діяти відкрито. Звернеться за допомогою до охорони, і нас усіх тут же заарештують!..» Лишається одне: удавати, що нічого не змінилося. Ні в якім разі не давати Юренєву підстави запідозрити, що йому перестали довіряти. В той же час взяти ініціативу в свої руки і несподіваним ходом поплутати всі його карти.

Треба перевірити, чому Юренєв сам поривається ходити за обідом. Адже йти треба понад кілометр. Можливо, він через кухню має зв'язки з тим, хто ним керує?..

Нагнувшись над ровом, Олексій викидав землю на бруствер. Давно вже пора б перепочити, але поліцаї, збившись у гурт, про щось жваво розмовляють, сміються, і їм немає діла до того, що вже перейшло за полудень.

Недалеко від Олексія працював Юренєв. Роздягнутий до пояса, він високо змахував киркою, розбиваючи великий камінь, що заважав копати далі. Глянувши на його міцні, мускулясті руки, на спітніле обличчя, на втомлену зморшку міцно стулених губ, Олексій мимоволі подумав: хіба може ця людина, яка живе з ними поруч, ділить з ув'язненими всі злигодні, виявитися зрадником? Як високо злітає в його руках кирка! З якою силою б'є вона об камінь — аж іскри скачуть! А ось Єременко, він допомагає Юренєву, підважує великі шматки каменя ломом. Невже поруч з ними людина, яка може встромити їм ніж у спину? Чи не помилився Борзов? Можливо, зрадник — він сам? Хоче вислужитися перед начальством, внести розбрат, посварити.

Так, треба насамперед перевірити Юренєва. Перевірити таким чином, щоб він хоч на мить показав своє справжнє обличчя.

Під час невеликої перерви, коли, відклавши лопати і ломи, полонені присіли на траву відпочити, Олексій підійшов до Юренєва і попросив тютюнцю.

Юренєв охоче поділився. У нього знайшовся навіть клаптик старої газети. За хвилину голубий димок від цигарки стелився над темною осінньою травою.

— Я вирішив…

— Що вирішив? — скосив на Олексія очі Юренєв.

— Розумієш, у мене дещо змінилися обставини, — мовив Олексій. — Я не можу… Словом, я мушу залишитися. Я не можу тікати з вами…

Він побачив, як здригнулися губи в Михайла.

— Злякався? — зло посміхнувся Юренєв.

— Ні, це справа не для мене. Я не маю права ризикувати. У мене ж малий син.

Михайло оглянувся, чи не підслухують їх конвойні.

— Це зрада, — тихо сказав він.

— Чому? — заперечив Олексій. — Кожен вільний діяти, як він хоче.

— Але ж за тобою йдуть люди! Що станеться з ними, подумав? Спочатку всіх умовляв, а тепер у кущі!.. Ні, так не вийде!..

Це було сказано так рішуче, з такою переконаністю в тому, що всякий відступ тепер не просто малодушність, а вже зрада, і такий жорстокий блиск був у темних очах, які дивилися не моргаючи, наче хотіли пронизати його, що Олексій мимоволі піддався, відчув себе винуватим. Ні, ні! Такі очі не можуть брехати!

— Ну, добре, — сказав він ніяково. — Я ще подумаю.

Коли б він тільки знав, що пережив за ці хвилини Юренєв! З такими муками зведена ним споруда раптом розсипалася. Адже найголовнішим в його планах було схопити Олексія Охотникова з його кресленням. Він давно простежив, де той ховає свій папір, і з поведінки Олексія зрозумів, що криється за цими, здавалося б, невинними лініями і рисочками. Він намітив уже навіть день втечі. Їх незабаром переганятимуть на сусідню ділянку, в село Кузнецовку. Для конвою партії полонених звичайно призначали двох-трьох солдатів. Адже виснаженим беззбройним людям тікати нікуди. При обговоренні плану дій Юренєв запропонував напасти в полі на конвойних, убити їх, забрати зброю і, розсипавшись на невеликі групи, по троє-четверо, самостійно пробиратися до фронту.

Звичайно, конвойні були б попереджені заздалегідь — вони почнуть стріляти. Тут же з-за горбів вискочить підмога. А подальше цікавило Юренєва лише з погляду його стосунків з Мейєром.

Саме цей непідробний страх і допоміг Юренєву ще раз ошукати Олексія.

Охотников відійшов і присів осторонь, зовсім спантеличений. Бракувало ще, щоб Юренєв став тепер ганьбити його ім'я. Тільки раз втратиш довір'я товаришів, і опинишся в цілковитій самотності, всі тебе зневажатимуть, до останньої години життя носитимеш тавро боягуза і негідника.

Раптом здалеку пролунав пронизливий голос поліцая:

— Встати!..

Це означало, що ділянку обходить якесь начальство і ув'язнені повинні його вітати.

Олексій оглянувся. Від сусіднього, вже майже закінченого дота до них простувала невелика група німецьких офіцерів.

Попереду ступав високий худорлявий полковник з пихатим, злим обличчям. Слухаючи начальника будівництва Шварцкопфа, коротенького кремезного чоловіка, він кидав на нього незадоволені погляди. Високого полковника Олексій знав добре — це був начальник гестапо Курт Мейєр. Кілька разів приїжджав він до них у табір, і завжди після цього порядки ставали ще суворішими.

— Сюди йде! — почув Олексій стривожений голос Єременка.

Юренєв стояв на високій купі землі, спершись на лопату. Мимоволі глянувши на нього, Олексій був вражений якоюсь особливою напруженістю, що спотворила його обличчя.

Юренєв дивився