Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

На Маґурі Свіржівській довший час існував санітарний пункт. Хворі постійно прибували до нього. Ми скоро побачили, що зимувати під голим небом, до того з хворими, неможливо. І ми побудували землянку, подібну, як минулого року над селом Прибишів.

У нашому рої зайшли зміни. Ми втратили ройового Байдака. Він хворів від довшого часу, а коли ми прийшли в околиці Криниці, цілком охляв. Рій перебрав ланковий Смерека, а по якомусь часі, ройовий Новий. Байдак довго перебував у санітарному пункті, а потім його від нас забрали.

На Маґурі Свіржівській нас часто відвідувала провідниця Степова. Вона вміла гарно оповідати, і ми любили її слухати. Заходив також провідник Смирний зі своєю боївкою. Якраз він приніс нам сумну вістку про смерть кущового Золотаренка в селі Бортному.

Крім того ми майже не мали зв'язку зі "світом", хіба що виходили на розвідки в села. В селі Святкове ми нав'язали приязні стосунки з одним поляком. Він був людиною поміркованою і взагалі не погоджувався з політикою польського уряду супроти українського населення. Він інформував нас, що діється в терені і часто полагоджував нам різні справи, наприклад, продаж коней.

З тими кіньми була ціла історія. Ми їх здобули від ворога. Це були дуже добре витреновані німецькі військові коні. Ми їх назвали Макс і Фриц. Вони в лісових хащах орієнтувалися краще, ніж ми, і завжди знаходили дорогу до табору. Вночі часто вони були нам провідниками. Ми пускали Макса або Фрица наперед і гусаком ішли за ними. А як було небезпечно йти з села, ми накладали в'юки з харчами на котрогось з них, і вони самі йшли прямо до табору.

Ми всі дуже любили Макса і Фрица, але рішили їх продати. Поперше, ми не мали чим годувати їх взимку, подруге, нам були потрібні ліки. З жалем прощалися ми з кіньми, а найбільше сумував Добуш, який їх доглядав. Наш знайомий поляк, підгодувавши трохи Макса і Фрица, пустив їх на чорний ринок. В Польщі чорний ринок процвітав дуже гарно. Крім ліків і бандажів, наш знайомий купив нам трохи матеріялу, з якого політвиховник Микита шив штани. Ручно, бо машини у нас не було, а тому що кравців між нами також не було, Микита поров старі штани і по них кроїв нові.

Перед самим Різдвом випав великий сніг. Тиснув несамовитий мороз аж дерева в лісі тріщали.

Коли в такі морозні ночі ми появлялися у нашого знайомого поляка, він заломлював руки.

— Хлопци, хлопци, як ви там витшимуєцє на такім мрозє?

А від хлопців, обпечених морозом і розігрітих тяжким ходом в глибоких снігах, пашіло. Загартування робило своє, це вже була наша третя зима в лісі.

На Свят вечір ми дістали в селі Бортне сушених грибів, часнику, цибулі, квашеної капусти і куті. Муку ми мали свою, то ж жінки в селі спекли нам струцлю і кілька буханців хліба. Бараболю доставляли нам з інших сіл, бо ми не хотіли в такі морози відкривати наші маґазини, а також "шпарували" на чорну годину. До куті стрільці десь роздобули трохи меду — таких багатих свят ми ще не мали. Дістали також чисту білизну, яку нам прала одна родина в селі Святкове. Ця родина дбала про нас, як про рідних дітей.

Зміцнивши застави, щоб ворог не зробив нам святкової несподіванки, і викупавшись у снігу, ми сіли до вечері.

Політвиховник Микита привітав усіх зі святами, згадав наші перші свята в УПА, друзів, які перебувають далеко від нас або загинули, батьків, родини — і по наших загартованих, обсмалених вітром і морозом обличчях потекли сльози. По вечері ми почали колядувати, спочатку тихенько, згодом голосніше, аж пішло, як колись у хаті при своїй родині.

Зима прекрасна пора року, особливо, коли у вас тепла хата і теплий одяг. Зігріті хатнім теплом, ви виходите в ліс і не можете налюбуватися красою. Пухнатий сніг, високі снігові замети, вкриті білим інеєм дерева. Білі дерева, біла земля і навіть небо вгорі наче б побіліло. У вас під ногами скрипить сніг. Ваші ноги м'яко западають у нього, і вам приємно залишати на ньому білі відбитки ваших чорних чобіт. Мороз щипає вас в обличчя, але вам навіть добре — ви міцніше натягаєте хутряну шапку і вам байдуже до морозу. Вам приємно навіть час від часу витягнути теплу руку з рукавиці і потерти ніс.

Але, як цілком інакше виглядає зима, коли у вас немає теплої хати, бо у вас взагалі немає хати. Ваша хата — це великий, вкритий снігом ліс. У вас взагалі немає теплого одягу. У вас немає ні лихенького светра, ні теплої шапки, ні рукавиць. Ваша шинель, якщо ви її взагалі маєте, "вітром підшита". Ваші чоботи вас не гріють, бо підошви в них не цілі. Вони, ті ваші чоботи, приносять вам тільки лихо. Вони залишають у снігу глибокі сліди, по яких вас може знайти ворог. Тоді зима не є прекрасною порою року, вона є вашим недругом.

Так думали ми, копи на другий день свят на Свіржівську Маґуру прийшла чота Корпа і розтаборилася біля нашої землянки у великих снігах. До того часу вона квартирувала здебільша по селах, але коли ворог почав ганяти за нею так, що і одного дня не було спокою, вона рішила зимувати разом з нами. Вояки прийшли вщент виснажені. Йти глибокими по пахви снігами було дуже тяжко. Треба було також затирати за собою сліди. З Корпом прийшли кілька ранених до нашого шпиталика. Добре, що харчі ми мали замаґазиновані в лісі і в селі не було потреби показуватись, хіба щоб затягнути язика. Таким чином наше таборування було конспіроване.

Глибокими снігами добилися до нас також зв'язкові Найда й Стебелина. Вони принесли естафету від сотенного Бродича і різні новини. Від них ми довідалися, що чота Дороша звела кілька боїв з поляками. Одна сутичка відбулася на Йордан в лісі над селом Чертіжне, де чота зимувала в землянках.

Поляки в цей час переводили вибори до сойму, і по селах волочились різні виборчі комісії політруків і комісарів та військо. Така комісія з військовим відділом