Читати книгу - "ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, Нікіфор Гірняк"

не поставить дійсну незалежність УСРР з цілим апаратом економічного, політичного і військового управління та культурної творчости.

Радянські республіки України й Росії, як незалежні й рівнорядні країни, повинні об'єднатися в братерському союзі на ґрунті спільної боротьби з капіталізмом і контрреволюцією і взаємної допомоги в комуністичній творчості, Тільки з'їздові Рад належить визначати форми того союзу, який у першу чергу мусить бути військово-економічним союзом.

Для успішної боротьби з українською контрреволюцією, для внутрішньо-громадської війни конче необхідною і неминучою є організація української червоної армії, яка, виросши з української революції й працюючих мас України і тільки, може оборонити пролетарську революцію і робітничо-селянську Україну. Але в цій боротьбі з російською армією проти світового капіталізму українська червона армія, будучи окремою організаційною одиницею, повинна бути об'єднана спільною командою й апаратом постачання».[69]

Як видно з тексту «деклярації» укапістів, опозицію проти московського централізму й колоніялізму вели наші ортодоксальні комуністи, які ідеологічно нічим не різнилися від РКП-істів, але на пункті національного питання спиралися на запевнення Леніна про право народів московської імперії самим вирішувати свою долю, включно з відокремленням від московського центру і на постанову з'їзду РКП з березня 1919 р. про необідність зміни української політики партії. Одначе для московських комуністів це була контрреволюція, буржуазний націоналізм. На ділі вони самі були націоналістами, московськими імперіялістами, але в їхній термінології це називалося «пролетарською революцією».

Дискусія над тезами КПбУ і деклярацією УКП була довга й гаряча. Обидві сторони завзято обстоювали свої позиції. Зінов'єв, що керував З'їздом Рад з доручення Леніна, як і слід було сподіватися, став на бік КПбУ. Далеко за північ справа не була вирішена, були моменти, коли, здавалося, з'їзд розіб'ється. Врешті, щоб рятувати становище, прийнято пропозицію укапістів, негайно запитати думки Леніна. Наради з'їзду перервано, і представники УКП поїхали на пошту, щоб безпосереднім сполученням зв'язатися з Леніном. Цей навіть не вислухав інформації укапістів до кінця й перервав розмову словами: «Доволі, я зрозумів. Чи Зінов'єв тут?» Коли йому відповіли, що його немає, Ленін сказав: «Сейчас покличте його до апарату!»

Коли Зінов'єв з'явився до апарата, то Ленін привітав його словами: «Що ти там виробляєш, Ґріша? Я послав тебе проводити з'їзд Рад, а ти затіваєш контрреволюцію. Пиши: УСРР, зберігаючи свою державну автономію, лишається членом федерації РСФСР».

Рішення Леніна з'їзд Рад прийняв без дискусії. Так «папаша» Ленін поступився перед вимогами українських комуністів, за своїм звичаєм тактичним маневром «зробив один крок назад, щоб пізніше ступити два кроки вперед». Цим він врятував революцію комуністів від провалу в грізному моменті 1920 р.

Для нас, галичан, дискусія, чи пак спір українських комуністів з московськими потвердив те, що ми перед тим чули від боротьбістів про змагання московського партійного центру захопити Україну як колонію під свою владу. Україна з своїми безмежними ресурсами була ключем до московської потуги, і РКП, попри облудні гасла, якими вона намагалася обдурити наївних українців, виявилася гідним спадкоємцем московських царів. Ті з боротьбістів, що зимою 1919/20 р. злилися були з КПбУ, зреклися справи організації української червоної армії, але за них тепер виступили укапісти, які на з'їзді Рад звели бій з представниками московських комуністів — РКП і КПбУ.

З'їзд Рад багато уваги присвятив польсько-українській війні. Польська армія окупувала тоді значну частину Правобережжя, включно з Києвом. Большевики готувалися до протинаступу. Незмірно важкі господарські умови примусили радянську владу звернутися по допомогу до українського населення. Після довгої дискусії над воєнним становищем виріщено оголосити прочитаний на пленумі маніфест до селян, робітників і червоних бійців, до всього люду України із закликом до мобілізації всіх сил для оборони загроженої країни. Гасло маніфесту було: умерти або перемогти білих поляків. В ньому оголошувалося, що на поміч Україні спішать найкращі полки червоної армії, які розгромили вже білі армії Юденича, Колчака й Денікіна; спішать робітники й селяни Росії. Все населення України мусить помогти бійцям, що воюють на фронті, доставкою харчів, направою залізниць тощо.

Цей маніфест появився за два тижні перед большевицьким протинаступом.

Під кінець з'їзду розглянено ще і затверджено проєкт закону про організацію комітетів незаможних селян (комнезамів), що його завданням мала бути поміч сільської бідноти в організуванні радянського апарату. З того часу цей закон почали здійснювати.

3. Моє перебування в Харкові.

Харків — місто Сковороди, Квітки, Метлинського, колиска нашого романтизму, серце Слобідської України, де постав перший університет в Україні заходами й щедрими пожертвами наших патріотів Слобожанщини. Його називають «конторою Донбасу». Красою він далеко не дорівнює нашому Золотоверхому, але в ньому зберігаються цінні пам'ятки козацької старовини в музеях Сковороди й Слобідської України. Тут зосереджувалися наші письменники, поети й наукові дослідники народнього побуту на початках літературного відродження (в першій половині минулого століття).

Дні нашого перебування в Харкові були так виповнені нашими біжучими турботами, про які ще буде мова, що нам ніколи було й думати про справи рідної культури. Все таки мені вдалося бодай поверхово оглянути наші музеї. Між ін. я бачив тоді ориґінальні полотна нашого знаменитого живописця козаччини й степу України, Васильківського.

Перед собором, недалеко від Павлівського майдану, я вперше в житті побачив народніх співців-бандуристів, які по одному або вдвох співали історичних та релігійних пісень. Біля них спинялися люди, здебільшого селяни, слухали їхнього співу й кидали лепти свої. За кожним разом, коли мені доводилося переходити повз цих бандуристів, я щоразу спинявся й приглядався до слухачів. Високі на зріст, вусаті в широких шараварах і вишиваних сорочках вони нагадували козаків, що їх зобразив Репін на своїх картинах; це певно були їхні нащадки, як і самі співці. Увага, з якою селяни слухали бандуристів, свідчила про популярність останніх серед населення.

Якось я переходив там з Ф. Конаром. Тоді два бандуристи сиділи перед собором. Я запропонував Конарові послухати хвилину їхнього співу. Цей зневажливо махнув рукою, кажучи — за тодішньою модою — «ет, національні предразсудки». Але я таки примусив його пристати. Бандуристи заспівали Шевченків «Заповіт», «Думи мої, думи мої». Це справило на Конара велике вражіння; він уважно прослухав спів і кинув у шапку тисячу карбованців. «Ну що? — кажу йому — «національні предразсудки» взяли за душу,