Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

style=""> 

«Дуже добра ваша думка»,-

Мовив наш війт. І швиденько

Розійшлися в різні боки,

Все іякаючи, йшли.

 

Та тут, пане, сталось диво.

Що один іякне, другий

Думає, що се осел,

І біжить в той бік на голос.

 

Стихне крик, він сам іякне;

Перший знов, почувши крик,

Думає: осел іякнув,

І собі біжить в той бік.

 

А що в лісі крик лунає,

Відбивається по дебрях,

Раз він відси йде, раз відти,

То зблудили гнеть оба.

 

Довго лазили, кричали,

Далі якось-то зійшлися.

«Ви се, куме?» - «Ви то, куме?

Я б присяг був, що осел».

 

«Ну, та й вмієте іякать,-

Каже наш війт до чужого,-

Я ніколи б не подумав,

Аби так міг христянин».

 

«Але й ви, мій кумцю любий,-

Каже війт чужий,- теж майстер,

Що й мене ви ошукали

Тим іяканням своїм».

 

«Як то, боже,- наш війт каже,-

Чоловік живе й не знає,

В чім він майстер. Я й не думав,

Щоб я майстер був такий».

 

«Так-то, кумцю,- відмовляє

Чужосільний,- дуже часто

В невідомості живе

І вмира талант великий».

 

Так собі поміркувавши,

Знов війтове розійшлися

Та, як почали іякать,

Знову збились із стежок.

 

Врешті вмовились іякать

Кождим разом по два рази,

Щоб пізнати, що іяка

Се пан війт, а не осел.

 

Так зійшли вони весь ліс,

Та осел не відкликався;

Проста річ, бо тої ночі

Бідолаху вовк роздер.

 

У однім ярку війти

З нього здибали кістки

І, задихані, похриплі,

Повернули до села.

 

Сей і той свою пригоду

Повідав своїм сусідам,

Сей і той хвалив, як славно

Зна іякати сусід.

 

Рознеслася тая чутка

По всіх селах, і неначе

Чорт підбунтував народ весь,

Почали сміяться з нас.

 

Де лише хто з нас яви́ться,

Всюди нам «ія» гукають,

А як хочеш що сказати,

То ревуть: «ія-ія!»

 

На торзі, на пасовиську,

В коршмі, в лісі чи де-небудь

Іншого нема привіту

Нам, як лиш: «ія-ія!»

 

Вже ми по-добру просили,

Вже сварились і з усіми

Перегнівались, все дарма,

Все кричать: «ія-ія!»

 

От ми й здумали за зброю

Взяться, кров’ю сміхованців

Змити лютую образу,

Списом їм роти заткать.

 

Тут край поля на долині

Битва має бути нині,

Оттуди спішать стежками

Наші люди і чужі».

 

Дон-Кіхот на Росінанті

Аж підскакував, а Санчо

Реготався до розпуку,

Чувши дивну повість сю.

 

«Ах ви, люди! Що за люди! -

Мовив Дон-Кіхот понуро.-

За ослячий крик готові

Голови собі розбить!»

 

«Славні хлопці! - мовив Санчо.-

Так і треба! Не піддайтесь!

Вибийте їм кимаками

Сміх із черепів пустих!

 

Хто сміяться з мене сміє,

Той мов батька мого за́бив.

За́бив ти мойого батька,

За́б’ю я твою свиню!»

 

Так говорячи, прибули

На долину, де вже купи

Уоружених стояли,-

Розділяла їх ріка.

 

З сього боку чути крики:

«Га, погані сміхованці!

Нині ми дамо вам знати,

Як то брати нас на кпи!»

 

А по другім боці річки

Тільки й чути сміх та регіт,

Та різкеє, ненастанне

Те ослячеє «ія!»

 

Та на хвилю всі замовкли,

Бачачи в залізній зброї

Дон-Кіхота. Він поважно

В’їхав поміж них на міст.

 

«Люди добрі,- мовив лицар,-

Поки рушите до бою,

Я просив би вас подумать:

За що, пощо биться вам?

 

Ви, направо, чи ж то слід вам

Ображаться тим, у чім є

Славним майстром ваш пан війт?

 

Ви, наліво, чи ж то слід вам

Голос божого створіння

Повертати на образу

І на насміх ваших ближніх?»

 

Тут закашлявся наш лицар.

Замість нього Санчо Панса

Весело собі ж підхопив:

«Хлопці, геть образи всі!

 

Погодіться по-братерськи!

Адже й ви і ви відмалку

Все іякали і ваші

Прадіди, діди й батьки!

 

Чим же тут вам ображаться?

Ну-ко, спільно, всі до гурту

Станьте враз і дружнім хором

Втішно крикнімо: «ія!»

 

Тут промову Санчо Панси

Заглушив великий репет

По обох боках ріки.

 

Сі гадали, що він лає

Їх за насміхи, а другі,

Вчувши крик його, озлились,

Буцімто він з них сміється.

 

Гей, як хоплять за каміння!

Відси й відти полетіли

І на лицаря й на чуру

Здоровенні камінці.

 

«Бийте, бийте тих приблудів!» -

Так іякавці кричали,

І кричали згідно з ними

Антиякавці собі ж.

 

Не минули дві хвилини,

А вже Дон-Кіхот і Панса,

Мов снопи, насеред моста

Повалились із сідел.

 

Аж тепер опам’ятались

Роздратовані селяни

І, подумавши, що вбили

Чужинців,- урозтіч всі!

 

Та, на щастя, Дон-Кіхот

Камінцем лиш в бік дістав,

Санчо Панса - не діставши,

Для безпеки сам упав.

 

А побачивши, що поле

Чисте, живо повставали

І на сідла посідали,

Далі в гори потягли.

 

XXII

 

 

Гори, гори! Ось вже й гори!

Дзвінко клекотять потоки,

Тужно ліс шумить зелений,

Любо диха холодок.

 

На вершках тремтить проміння,

Вівці, мов сніжні платочки,

По зеленій полонині

Розтрусились