Читати книжки он-лайн » Класика 📜🎩🎭 » Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

155
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 94
Перейти на сторінку:
й на­суп­ле­на. Ми­нув дру­гий день; Оле­ся все мов­ча­ла, не хо­ди­ла в пе­кар­ню, нічо­го не ро­би­ла й тільки по залі по­ход­жа­ла. Са­ма Ки­ли­на ва­ри­ла й пек­ла, що хотіла. Мов­чав і Ба­ла­бу­ха. Третього дня прий­шов Ка­зан­цев з то­ва­ри­ша­ми. Оле­ся за­го­во­ри­ла, не­на­че воск­рес­ла: при­га­да­ла Вільша­ни­цю, ва­ре­ну­ху-вед­ме­дя, ли­хос­ло­ви­ла й сміялась з Онисі. Ба­ла­бу­ха взяв шап­ку, вий­шов з ха­ти, пішов до сусіда-ба­тюш­ки за Рось, прий­шов до­до­му опівночі й сів пи­са­ти свій діяріуш. Не­ве­селі лист­ки ввійшли в діяріуш за ті смутні дні! Од то­го ча­су в діяріуші час­то ста­ли з'явля­тись йо­го вірші: "О злих же­нах", "О жені", "О без­раз­суд­ной жені", "Про жінку п'яни­цю". Ба­ла­бу­ха пи­сав ті бай­ки й вірші, встав­ля­ючи прізви­ща чо­ловіків та мо­ло­диць, він і сам на­си­лу до­га­ду­вав­ся, що пи­ше влас­ти­ву історію за се­бе й за свою Оле­сю.

Написавши в діяріуші бай­ки, Ба­ла­бу­ха впав нав­колішки пе­ред об­ра­за­ми й мо­лив­ся до півночі. Свічка бли­ща­ла на ко­со­му сто­ли­ку в ку­точ­ку й лед­ве освічу­ва­ла де­рев'яний хрест з розп'ятим Хрис­том і вер­шок Гол­го­фи, на котрій сто­яв на сто­ли­ку хрест. А про­ти блідо­го зму­че­но­го Хрис­та світи­лось ще блідніше ли­це Ба­ла­бу­хи, мріли чорні на­суп­лені бро­ви та бліді гу­би. До півночі мріла про­ти світла по­хи­ле­на вниз йо­го го­ло­ва; все бла­гав у бо­га, щоб він по­вер­нув Оле­сю на доб­ру путь і пос­лав мир та зго­ду в йо­го ха­ту.


Замість ба­жа­но­го ми­ру й зго­ди Ка­зан­цев привів у неділю в Ба­ла­бу­ши­ну ха­ту гу­сарський ор­кестр. Оле­ся зап­ро­си­ла до се­бе своїх сес­тер та знай­омих і роз­ве­ла бал. Ба­ла­бу­ха опус­тив ру­ки; він по­чав впа­да­ти в апатію, сідав в кабінеті з дов­гим ци­бу­ком в ру­ках, мов­чав і ку­рив люльку. В залі роз­ля­гав­ся клекіт, гам, сміхи, му­зи­ки, - Ба­ла­бу­ха не­на­че нічо­го й не чув, нічо­го й не ба­чив; йо­го ду­ми хо­ва­лись десь гли­бо­ко в душі, за­ти­ха­ли й не­на­че за­ми­ра­ли; на йо­го ніхто навіть не звер­тав ува­ги, не­на­че йо­го й в хаті не бу­ло.


Але не­за­ба­ром нес­подіва­но на го­ло­ву Олесі спа­ло ве­ли­ке ли­хо. Ка­зан­цев з то­ва­ри­ша­ми наг­лядів в ви­нарні жидівоч­ку Хай­ку; Хай­ка бу­ла доч­ка Шму­ля - ха­зяїна ви­нарні, мо­ло­денька, шістнад­ця­ти років, і нап­ро­чуд гар­на з ли­ця. Ве­ликі чорні очі бли­ща­ли ма­то­вим світлом, не­на­че до­ро­гий ок­са­мит; повні при­надні гу­би вис­ту­па­ли впе­ред, - ро­жеві, як май­ська ро­жа; ок­са­ми­тові бро­ви бу­ли не­на­че пенз­лем ви­ве­дені на чис­то­му ма­то­во­му лобі. Ка­зан­цев примітив її в ви­нарні, й Оле­си­на зо­ря по­ча­ла зга­са­ти на небі. Од то­го ча­су Ка­зан­цев та гу­са­ри по­ча­ли рідше бу­ва­ти в Олесі й час­то забіга­ли в ви­нар­ню, щоб по­ди­ви­тись на чу­до­ву Хай­ку. Хай­ка по­ти по­да­ва­ла гу­са­рам ви­но та пи­во, по­ки на смерть за­ко­ха­лась в Ка­зан­це­ва.


Цілий тиж­день Ка­зан­цев не по­ка­зу­вав очей, - цілий тиж­день Оле­ся не ба­чи­ла йо­го. Во­на сиділа ко­ло вікна, дур­но жда­ла, виг­ля­да­ла йо­го, а він не при­хо­див. Оле­сю бра­ла страш­на нудьга. В хаті бу­ло ти­хо, Ба­ла­бу­ха ле­жав в своєму кабінеті й завсіди чи­тав книж­ку. Оле­ся на­ки­ну­ла на се­бе шу­бу й пішла на місто; во­на сподіва­лась вглядіти Ка­зан­це­ва й зак­ли­ка­ти до се­бе на вечір. На місті сто­яв ще ба­зар. По один бік сто­яли гон­чарі, - ве­ли­ка си­ла горшків бу­ла розс­тав­ле­на над са­мою ули­цею; по дру­гий бік сиділи пе­репічай­ки та си­ду­хи з буб­ли­ка­ми, па­ля­ни­ця­ми; сто­яли сто­ли з ме­дя­ни­ка­ми, ма­ков­ни­ка­ми, а далі чорнів ряд шап­ликів з дьогтем. Сині гу­са­ри сно­ви­га­ли по місті, нес­ли на пле­чах в'язки сіна; їх чер­во­на й си­ня оде­жа зак­ра­шу­ва­ла сірий ба­зар­ний тон, як снігурі зак­ра­шу­ють чор­ний сум­ний зимній ліс.


Олеся вгляділа синіх та чер­во­них мос­калів, і їй на душі ста­ло ве­селіше. Тільки що во­на вий­шла на се­ре­ди­ну міста, про­ти неї з-за жидівської шко­ли ви­су­ну­лась ка­валька­да офіцерів і ка­та­ла прос­то на неї як ви­хор. Во­на лед­ве встиг­ла вско­чи­ти між горш­ки, як Ка­зан­цев, кот­рий дер­жав пе­ред, ні з сього ні з то­го по­вер­нув ко­ня прос­то на горш­ки і пос­ка­кав по дов­гих ря­дах по­су­ду; за ним по­вер­ну­ли інші офіце­ри, - горш­ки, мис­ки, по­лу­мис­ки затріща­ли під кінськи­ми ко­пи­та­ми, на­че тріски; здо­рові макітри та золійни­ки зас­тог­на­ли; гор­ня­та-близ­ню­ки й гле­чи­ки зас­ка­ву­ча­ли й за­пи­ща­ли, як цу­це­ня­та; че­реп­ки летіли на всі бо­ки й об­си­па­ли Оле­сю кру­гом. Задній офіцер за­ду­мав струг­ну­ти ще кра­щу шту­ку й по­вер­нув ко­ня на шап­ли­ки з дьогтем та на буб­ли­ки: шап­ли­ки по­пе­ре­ки­да­лись; чорні бриз­ки по­летіли на жидів, на буб­лей­ниць та пе­репічай­ок; дьоготь по­лив­ся по біло­му снігу й потік потьока­ми. Пе­реп­ро­ду­хи, си­ду­хи та кра­марі ки­ну­лись нав­те­ки; жи­ди й жидівки за­вей­ка­ли не своїм го­ло­сом. На ба­зарі підняв­ся гвалт, гомін, - лю­ди кри­ча­ли, бідка­лись, пла­ка­ли. Буб­ли­ки й ме­дя­ни­ки по­си­па­лись в дьоготь. Бідні си­ду­хи пла­ка­ли на ввесь ба­зар; гон­чарі й дігтярі кля­ли гу­сарів.


Олеся ма­ха­ла на Ка­зан­це­ва хус­точ­кою. А Ка­зан­цев по­вер­нув прос­то в ви­нар­ню до Хай­ки; за ним по­си­па­лась уся ка­валька­да. Увесь ба­зар ки­нув­ся бігти до пол­ков­ни­ка, пра­ви­ти пла­ту, але дурнісінько: крам про­пав і по цей день! Оле­ся прой­шла попід ви­нар­нею, заг­ля­ну­ла в вікна: Ка­зан­цев пив з гу­са­ра­ми. Вже над­вечір він вий­шов з ви­нарні. Оле­ся все гу­ля­ла по місті й вже над­вечір підсте­рег­ла йо­го й зап­ро­ва­ди­ла до се­бе. Цілий вечір во­ни ре­го­та­лись з тих пус­тощів, які вструг­ну­ли гу­са­ри на місті.


Але це бу­ла ос­тан­ня гу­сарська роз­ва­га в Бо­гус­лаві. Нас­та­ла вес­на; за­зе­леніли вер­би над Рос­сю; за­зе­леніла тра­ва над бе­ре­га­ми. Ка­зан­цев раз якось од­но­го дня приніс Олесі страш­ну звістку: гу­са­ри ма­ли вес­ною вис­ту­па­ти з Бо­гус­ла­ва.


Олеся зблідла, аж по­по­лотніла як смерть, потім тро­хи одійшла, за­ри­да­ла й впа­ла Ка­зан­це­ву на гру­ди; во­на об­хо­пи­ла йо­го ру­ка­ми так міцно, не­на­че бо­ялась, що її от-от ки­нуть з мос­ту в во­ду.


Казанцев сидів, на­че ви­те­са­ний з ка­ме­ня, - він ду­мав за свою Хай­ку.


- Мій ми­лий, мій до­ро­гий! Як ти поїдеш, я вмру за то­бою; я не пе­ре­жи­ву однієї го­ди­ни без те­бе. Цей дім, цей Бо­гус­лав, - усе бу­де для ме­не гірше за смерть, гірше за пек­ло, - го­во­ри­ла Оле­ся, ри­да­ючи.


- Не плач, не жу­рись, моє сер­це! Я те­бе не за­бу­ду, ніко­ли не за­бу­ду, - втішав її Ка­зан­цев.


- Та що мені з то­го, що ти не за­бу­деш, ко­ли я те­бе більше не ба­чи­ти­му.


- Я тобі по­ки­ну свій порт­рет, а дасть бог, я до те­бе приїду, то й по­ба­чи­мось.


- Приїдеш… Поїдеш та й за­бу­деш ме­не. Я те­бе ніза­що в світі не по­ки­ну; я лад­на їха­ти за то­бою! Я піду пішки слідком за то­бою!


"Оце при­че­пи­лось ли­хо! Ще справді побіжить за мною слідком навз­догінці!" - ду­мав Ка­зан­цев, усе га­да­ючи-ду­ма­ючи за свою Хай­ку.


- Я лад­на йти з то­бою на край світу! Піду за то­бою, де сту­пить твоя но­га; бу­ду їзди­ти з

1 ... 55 56 57 ... 94
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"