Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

про розмову з ним у нього вдома, а сьогодні він мав прийти в поліцію на офіційний допит. Однак не прийшов. Я подумала, що ти повинен про це знати. Може, маєш припущення, куди він міг подітися?

— Пробували йому додзвонитися?

— Не відповідає.

— У нього ж співмешканка й двоє дітей!

— Ми розмовляли з нею. Вона каже, що він поїхав учора на роботу, попередив, що буде пізно, але додому так і не повернувся.

— Що за робота?

— Наче кладе дах на дачну хатину в Естфоллі. Намагаємося тепер з’ясувати, до кого він найнявся.

— Добре!

Вістінґ пояснив Крістіне, що вони прямують до Осло, але згодом, по обіді, дорогою до в’язниці, заїдуть у Естфолл.

— Щось довідаєшся, дзвони!

Поговоривши з Крістіне Тііс, Вістінґ глянув на Тюле.

— Напад на Ліне, побиття Томмі Плейма, зникнення Акселя Скавгауґа… щось усього забагато. Мені це не подобається, — сказав він.

Далі вони їхали мовчки. Що ближче до Осло, то більше поля й ліси за вікном авта змінювалися індустріальною та офісною забудовою. Вістінґ повернув на кільцеву дорогу, яка й привела його до лікарні «Уллевол».

Полісмен у цивільному зустрів їх перед лікарняним відділенням, де лежав Томмі Плейм. Вістінґ довідався, що полісмен був старшим інспектором, працював у відділі кримінальних справ і називався Вібе.

— Він зазнав украй важких ушкоджень, — повідомив полісмен. — Два переломи черепа й прокол легень — найважчі.

— Що відомо про інцидент?

— Його знайшов таксист, — пояснив Вібе. — Він виповз на вулицю з якоїсь старої індустріальної будівлі в центрі міста, замкненої на реконструкцію. Ми знайшли місце злочину. Крові там було неймовірно багато.

— Свідки? Сліди?

Старший інспектор похитав головою, заходячи поперед них у коридор лікарняного відділення.

— Патруль розмовляв з ним до приїзду швидкої, але почув лише про двох чоловіків у балаклавах.

— У масках? — перепитав Тюле. — Отже, напад не випадковий.

Двері в коридорі були пронумеровані. Вібе зупинився перед одними.

— Ви не приїхали б сюди, якби було інакше. Не знаю, яку справу розслідуєте ви, але я вважаю бійку внутрішніми розборками. Ваш друг злигався, видно, з неправильними людьми. Сумніваюся, чи пощастить нам хоч щось витягнути з нього.

— Побачимо, — коротко відповів Вістінґ.

Вібе відчинив відсувні двері.

Томмі Плейм лежав в одномісній палаті. Голова забинтована, ліва рука в гіпсі. І ніс наче зламаний. Він глянув на них у щілинки злиплих повік.

Столичний полісмен відрекомендував відвідувачів.

— Можете розповісти, що трапилося? — запитав він.

— Вони мене викрали, — прошепотів чоловік у ліжку.

— Хто? — запитав Вібе.

Відповідь була невиразна, хворий перебував під дією сильного знеболювального.

— Не знаю… Мені не відомі…

Він підняв угору загіпсовану руку. Але відразу ж опустив.

— Балаклави, — промовив Томмі Плейм. — Вони затягнули мене в машину.

Пацієнт важко ковтнув, повернув голову набік. Аудюн Тюле взяв склянку з водою і дав йому напитися через соломинку.

— Через Леннарта, — вів далі Томмі.

Вістінґ підійшов на крок ближче.

— Леннарта Клаусена?

Старший інспектор глянув на Вістінґа. Томмі Плейм ледь помітно ворухнув головою на знак згоди.

— Леннарт мертвий уже багато років.

— Так, розбився на мотоциклі, — кивнув Вістінґ. — Ви з Акселем Скавгауґом були тоді там.

На опухлому, блідому обличчі Томмі Плейма з’явився здивований вираз, ніби він не міг допетрати, звідки Вістінґові про це знати.

— Що вони говорили про Леннарта? — запитав Тюле.

— Що він вкрав їхні гроші… а я ніби був при тому…

Томмі Плейм скривився від болю.

— Я не знаю про ніякі гроші… Вони заїхали в глухий двір, затягли мене в якийсь будинок. Змушували заговорити. Але ж я нічого не знаю!

Вістінґ здогадувався, що призвело до розборок. Журналістка — подружка Ліне — почала забагато випитувати в злочинному середовищі. Поповзли чутки, що награбовану валюту вкрав один тип, який загинув на мотоциклі, і що гроші досі лежать там, де він їх заховав. Томмі Плейм був одним із найближчих друзів Леннарта Клаусена. Нічого дивного, що саме він став жертвою нападу.

— Лото… — пробурмотів він.

— Ти виграв у лото? — згадав Вістінґ.

Томмі Плейм ворухнув головою.

— Мої гроші… Вони думали, що я… що то їхні гроші…

Вістінґ кивнув. Він розумів логіку нападників.

— Одна журналістка приходила перед вихідними… Питала про Леннарта і про Симона Мейєра.

Ліне, подумав Вістінґ.

— Про Леннарта не говорив уже бозна-скільки років, а тут аж два рази підряд.

— Хто такий Симон Мейєр? — запитав Вібе, але відповіді не дочекався.

Розмова урвалася приходом медсестри.

— Даруйте, — промовила вона. — Вам іще довго? У нас все вже готове для проведення МРТ.

Вібе глянув на Вістінґа. Той похитав головою.

— Решту — іншим разом, — сказав Вібе.

Троє слідчих зачекали в палаті, доки вивозили пацієнта.

— Сподіваюся, ви витягнули з нього більше інформації, ніж я, — промовив Вібе.

— Можливо, — відповів Вістінґ.

— Може, поділитеся? Розкажете, про що йдеться?

— Побиття — чисте непорозуміння. Спробуємо розібратися. А ви поки не проводите слідства.

57

Стіллер чекав на Вістінґа перед лікарнею.

— Змарнований час, — сказав він, озираючись на будівлю лікарні позаду себе й сідаючи в авто.

— Охорону ще не знімаємо? — запитав Тюле.

— Ще ні! Ситуація досі не ясна. Ми так і не знаємо, що хотів розповісти Ян Ґюдім і з ким іще він контактував.

Вістінґ коротко розказав про відвідини Томмі Плейма. Телефон задзвонив, коли вони виїжджали на Е6. Телефонувала Крістіне Тііс.

— Знайшли його? — без передмов запитав Вістінґ.

— Ні, але відстежили телефон. У дачному районі Сун. Інформація його співмешканки підтвердилася.

Вони проминули вказівник на Вінтербру.

— Добре! Будемо там за двадцять хвилин.

— Можу вислати патруль, — запропонувала Крістіне Тііс.

Вістінґ глянув на годинник. До зустрічі у в’язниці ще залишалося чимало часу.

— Та ні, ми самі, — запевнив він. — Дай нам точні координати.

Вістінґ вимкнув мобільний.

— Про що мова? — поцікавився Стіллер.

— Аксель Скавгауґ, підпалювач, — пояснив Вістінґ. — Не з’явився сьогодні на допит. Зник…

Він отримав дані про місцезнаходження мобільного Скавгауґа, подав свій телефон Тюле.

— Завантажиш?

Тюле набрав координати в GPS. Навігатор довів їх до берега Осло-фьорду.

— 300 метрів, — прокоментував Тюле, коли Вістінґ з’їхав на вузьку гравійну доріжку.

Вони в’їхали в закрут і опинилися на гребені пагорба, звідки Осло-фьорд було видно, мов на долоні. Там стояли чотири дачні будиночки. Перед одним — сірий фургон з будматеріалами на даховому багажнику. Вістінґ упізнав авто.

— Його фургон, — показав він рукою, підкотився ближче й став обіч нього.

Хряснули троє дверцят. Усього лише три тижні тому, коли ще тривали літні канікули, тут вирувало життя. А тепер повсюдно панувала тиша, яку порушувало поодиноке ячання чайок над водою.

Вони обійшли будинок, стали перед фасадом. Сонце мерехтіло блищиками у величезних панорамних вікнах, важко було