Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

Що ж, хай тепер Керрі живе з цим.

— Це так дивно.

Керстін Бартон задумливо дивиться на кота, що спить, обхопивши мою босу ногу.

— Я вже вся затерпла. Мабуть, варто його розбудити.

— Він так дряпається, що я й пальцем не торкнусь до нього. А може і вкусити.

— Неправда, він милий. Чому ти його тримаєш, якщо так?

— Він просто тут живе, хто там його тримає. — Керстін розглядає кота. — У мене є синій британець Макс. Я придбала Клео, черепахову кицьку цієї ж породи. У неї народилося троє кошенят — доки ми здогадалися її стерилізувати. Так от, із цих трьох двоє синеньких кішечок були просто чудові, а цей чорний виявився справжнім чортеням. Він утік, як тільки зіп'явся на лапи. Став диким злодійкуватим привидом — то тут вирине, то там, краде їжу на кухні, в їдальні, з мисочок Макса і Клео. Я його зблизька бачу оце чи не вперше за останній рік. До речі, ім'я його — Віктор фон Валенберґ, скорочено — Торі. Йому два з половиною роки, він має прикру вдачу і потяг до бродяжництва.

— Знущаєшся?!

— Свій свояка бачить здалека. — Керстін розглядає мене прискіпливо й іронічно. — Ходімо обідати.

— Ні.

— Звичайно ж. Тобі, як і твоєму тезкові, легше сказати «ні», аби не поступитися власною свободою. Але я не зазіхаю на твою свободу, пообідаємо — і вимітайся. Це Ерік вас запрошує.

Ерік? Я… не знаю. Мені не хочеться бачити його — мабуть, тому, що знаю: мені він не дістанеться навіть у тимчасове користування. Але саме такий вигляд має чоловік моєї мрії, якщо ви розумієте, про що я. І мені раптом стало зрозуміло, що я… завжди шукала його. Чи принаймні такого самого. Та гадаю, Ерік існує в єдиному екземплярі.

— Добре. Та мені треба помитись — океанська вода неприємна.

— Півгодини тобі вистачить.

Вистачить, аякже. Не глянувши ні на кого, я виходжу в коридор. Кіт від несподіванки підскакує, потім поважно йде слідом. Ніхто з них не повинен зрозуміти, що зі мною коїться. Ерік. Чорт забирай, він потрібен мені.

Ось біла кімната. Ліжко хтось дбайливо застелив, на ньому лежить свіжа сорочка і пеньюар, якийсь одяг висить у відчиненій шафі — певно, аби я одразу помітила. Що ж, я помітила, та не вдягну його. Керстін Бартон, мені твоє шмаття завелике, корово ти така.

Я роздягаюсь і лізу під душ. Я хочу змити це відчуття, розчинити його у воді: чоловік, котрий потрібен мені, належить іншій. Він кохає її — інакше б не дивився на неї так, не терпів би її роботи… Він щасливий з нею. Вона з тих жінок, яких не зраджують. А я… Чомусь я думала, що мені не потрібен чоловік поряд. Я помилялась. І що мені тепер робити? Я знаю, що. Я повернуся назад, у джунглі. Я втечу звідси і заспокоюсь. Це все оця цивілізація, вона шкодить мені, тут забагато емоцій. Я не хочу ніяких емоцій. Я давно вже не маю майже жодних.

— Віко!

Тітка Роза. Господи, мені нарешті дадуть спокій? Я хочу побути на самоті.

— Я у ванній.

— То виходь.

Уже йду. Що мені ще залишається?

— Віко, цьому треба покласти край.

Вона сидить у фотелі, обличчя в неї вже не таке хворобливо бліде, це вплив морського повітря, звичайно. Вона така сама — затишна та м'яка, з великими сумовитими очима кольору молочного шоколаду.

— Розо, ти про що?

— Ти знаєш, про що. Віко, тобі треба перестати тинятися світом, ти ж хороший лікар, треба вже якось шукати стабільності. Бачиш, у яку халепу ти тепер потрапила?

— Розо, стабільність я маю. У мене є постійна робота, і моє життя мене цілком задовольняє. Моя стабільність полягає ось у чому: я роблю, що хочу, мене ніхто не зраджує, я можу говорити те, що думаю, і тому, кому вважаю за потрібне… Крім того, я не мушу ходити до синагоги чи церкви.

— Віко, це все дурниці. Звичайно, я розумію, твоє життя завжди було тяжким. Я намагалась полегшити його, як могла, але все одно. Віко, дівчинко моя, я просто хочу, аби ти була щаслива. Я хочу бавити онуків, бачити твою усмішку… Розумієш?

— До чого ця розмова? Розо, мені всього цього не треба. Правда, зовсім не треба.

— Оце ж і є найгірше.

Вона засмучена, але що я можу їй сказати? Ми навмисне обминаємо в розмові Гарольда, багато що обминаємо, бо суть справи не змінюється. Я повернусь до свого життя — того життя, що було в мене до всієї цієї історії. Дещо, звичайно, буде по-іншому, та не у принципових питаннях.

— Керстін така мила, ось привезли мій одяг… Я поки що не повертатимусь додому. Там працюють будівельники, треба ж відновити все… Та й не знаю, як я зможу там далі жити? Гарольд…

Усе одно цього було не обминути. Я знала.

— Вибач. Це моя провина. Я не повинна була вплутувати вас у це. Уявляю, як мене кляне зараз Дженна.

— Він давно з нею розлучився, вона вийшла потім за Пола Ґольдблума, в них уже є діти… Він жив сам, останній рік ми часто бачились.

— Вибач.

— Нічого. Куди ж тобі було податися ще?

— У світ, Розо.

— Віко, я сумую без тебе. Невже є така необхідність їздити чортові на роги? Колись ти можеш так і загинути.

— І це буде найкраще, Розо. Але ще не тепер. Спершу я маю владнати кілька нагальних справ.

Вона з жалем дивиться на мене. Очі її поволі наповнюються слізьми. До біса, я не хотіла всього цього, але що я їй могла сказати, крім правди? Не можна брехати тому, кого любиш. Для брехень існують вороги.

— Одягайся до обіду. Там у шафі одяг, купили для тебе — я попросила Еріка, він подбав, оце сьогодні привезли. Віко, Ед дуже милий, та й Луїс теж. Може…

— Розо, це неможливо.

— Чому?

— Я не можу тобі сказати.

Що я їй скажу? Що з тієї хвилини, як я побачила Еріка, всі інші перестали для мене існувати? Я помру, якщо хтось дізнається про це.

— Добре, не будемо про це. Віко, ти скидаєшся на привида. Тобі треба дбати про своє здоров'я. Волтер… до речі, як ти могла таке вчинити з ним? Такий милий хлопчик, ти розбила йому голову, а він так старанно лікував тебе, мене заспокоював… Віко, я не розумію, що з тобою діється. Тобі треба відпочити, кудись поїхати — не працювати, а просто так… Віко, ти чуєш мене?