Читати книгу - "Чаротворці, Террі Пратчетт"

разом із Ринсвіндом.

Він відчув рух повітря, двері за його спиною зачинилися, і темрява потоком ринула назад, так акуратно заповнюючи місця, де встигло побувати світло, що ви би не помітили ніяких переходів, навіть якби могли бачити в пітьмі.

Усередині вежу сповнював запах старовини. Де-не-де проникав ледь чутний запашок воронячого посліду.

Слід бути неабияким сміливцем, щоб вистояти в цій темряві. Ринсвінд не був настільки хоробрим, але однаково стояв.

Щось почало принюхуватися до його ноги, і Ринсвінд остовпів. Єдиною причиною, з якої він не рухався, був страх наступити на щось жахливе.

Тоді до нього доторкнулася рука, подібна на стару шкіряну рукавичку, і чийсь голос мовив:

— У-ук.

Ринсвінд підняв погляд.

На якусь мить темрява поступилася спалаху яскравого світла. І Ринсвінд побачив...

Уся вежа була наповнена книжками. Вони тіснилися на кожній сходинці трухлявих сходів, що вилися вздовж стін. Книжки були складені — хоча тут краще підійде слово «звалені» — купами на підлозі. Вони розмістилися — ну добре, розсілися — на кожнісінькій крихкій сходинці.

І потайки — хоча звичних шість чуттів не мали з цим нічого спільного — спостерігали за чарівником. Книжкам чудово вдається передавати думки, — не обов'язково власні, — і Ринсвінд вловив, що вони намагаються йому щось сказати.

Вежу знову освітило спалахом. Ринсвінд зрозумів, що це відблиски магії з чаротворської вежі. Вони проникали крізь віддалений отвір, який вів на дах.

Ну, принаймні вони дали можливість впізнати Гава, який сопів біля його правої ноги. Від цього Ринсвінду трішки полегшало. Тепер би ще ідентифікувати джерело ледь вловного монотонного шурхоту, що лунав біля його лівого вуха...

Новий спалах люб'язно освітив вежу, і Ринсвінд усвідомив, що дивиться прямо в маленькі жовті очиці Патриція, який терпляче пошкрябував стінку скляної банки. Це було слабке, бездумне дряпання, нібито ящірка насправді не планує вибратися назовні, а просто цікавиться, скільки часу знадобиться, щоб прошкребти скло наскрізь.

Ринсвінд опустив погляд на грушеподібну постать бібліотекаря.

— Їх тут тисячі, — прошепотів він. Його голос відразу втягнули й приглушили численні ряди книжок. — Як тобі вдалося притягнути їх сюди?

— У-ук.

— Вони що?

— У-ук, — повторив бібліотекар, енергійно вимахуючи лисими ліктями.

— Прилетіли?

— У-ук.

— Вони на таке здатні?

— У-ук.

— Мабуть, вражаюче видовище. Хотів би я якось це побачити.

— У-ук.

Не всім книжкам це вдалося. Більшість важливих ґримуарів змогла вибратися, однак семитомний травник загубив свій бібліотечний шифр у вогні, а багато трилогій оплакувало погибель свого третього тому. На палітурках багатьох книжок залишилися сліди від вогню, а деякі взагалі зосталися без оправи, тож їхні нитки печально волочилися по підлозі.

Спалахнув сірник, і довкола стін тривожно зашелестіли сторінки. Однак це був усього лиш бібліотекар, який запалив лампу й побрів до однієї зі стін. Його грізна тінь була достатньо великою, щоб видертися на хмарочос. Біля стіни стояв якийсь грубий стіл, вкритий таємничими інструментами, горщиками з рідкісними в'язкими речовинами й палітурними струбцинами, які вже тримали поранений фоліант. Довкола повзало кілька слабеньких язичків магічного вогню.

Примат всунув підсвічник Ринсвінду в руку, підняв скальпель, щипчики й нахилився над тремтячою книжкою. Чарівник зблід.

— Гм, — пробурмотів він, — ем. Не проти, якщо я піду? Від вигляду клею я втрачаю свідомість.

Бібліотекар похитав головою й схвильовано тицьнув великим пальцем на тацю з інструментами.

— У-ук, — наказав він.

Ринсвінд приречено кивнув і покірно простягнув йому ножиці з довгими кінчиками. Чарівник здригнувся, побачивши, як той обрізає пару пошкоджених сторінок. Вони впали на підлогу.

— Що ти з нею робиш? — поцікавився чарівник.

— У-ук.

— Видаляєш апендикс[30]? А-а.

Бібліотекар знову тицьнув пальцем, не відриваючись від книжки.

Ринсвінд виловив голку з ниткою серед інструментів, що лежали рядами на столі, і подав бібліотекарю. Тишу порушувало лише скрипіння нитки, яку протягували крізь папір. Зрештою бібліотекар випростався й оголосив:

— У-ук.

Ринсвінд витягнув хустинку й витер примату чоло.

— У-ук.

— Нема за що. З нею... все буде добре?

Бібліотекар кивнув, і тисячі книжок над їхніми головами зітхнули з полегшенням.

Ринсвінд сів. Книжки були перелякані. Точніше кажучи, нажахані. Від присутності чаротворця їхні корінці вкривалися гусячою шкірою. Він почувався немов у лещатах під натиском їхньої напруженої уваги.

— Чудово, — пробурмотів він. — А я можу чимось допомогти?

— У-ук, — бібліотекар кинув на нього погляд, який би був точнісінько як насмішкуватий погляд з-над окулярів у формі півмісяця, — якби в орангутана такі були, — і потягнувся за іншою пошкодженою книжкою.

— Ти ж знаєш, що в магії я не мастак.

— У-ук.

— Чаротворство, з яким ми стикнулися — жахлива річ. Розумієш, це первісна магія, яка виникла ще на світанку часів. У будь-якому разі, десь біля сніданку.

— У-ук.

— Зрештою вона і так все знищить.

— У-ук.

— Тож настав час комусь це зупинити?

— У-ук.

— Але, розумієш, це точно буду не я. Я сподівався, що зможу що-небудь змінити, коли прибув сюди, але ця вежа! Вона просто велетенська! Напевно, вона вистоїть проти будь-яких чарів! Якщо дійсно могутні чарівники не намагаються цьому протидіяти, то що зможу я?

— У-ук, — погодився бібліотекар, зашиваючи розірваний корінець.

— Так от, цього разу світ врятує хтось інший. Я на таке не здатен.

Примат кивнув, простягнув руку й зняв капелюх з голови Ринсвінда.

— Гей!

Орангутан, не звертаючи на нього уваги, узяв зі столу ножиці.

— Слухай, це мій капелюх, і якщо ти не проти... не смій робити таке з моїм...

Він стрибнув на бібліотекаря й був нагороджений ударом у скроню, який би вразив Ринсвінда, якби в того був час про це задуматися. Зазвичай бібліотекар ледь волочив ноги, нагадуючи доброзичливу гумову кульку, наповнену водою, але під громаддям обвислої шкіри приховувалася конструкція ідеально припасованих кісток і м'язів, яка ударом мозолистого кулака могла пробити грубу дубову дошку. Врізатися в руку бібліотекаря — майже те саме, що вдаритися об волохату металеву балку.

Гав почав підстрибувати вгору-вниз, збуджено повискуючи.

Із вуст Ринсвінда вирвався хриплий, неперекладний крик люті. Він відштовхнувся від стіни, схопив якийсь камінь, замахнувся ним, наче кийком, і... остовпів.

Бібліотекар сидів, схилившись, посередині вежі, а його ножиці торкалися — однак ще не різали — капелюха чарівника.

Подивившись на Ринсвінда, він вишкірився.

Кілька секунд вони стояли, мов на знерухомленій картинці, тоді орангутан впустив ножиці, струснув кілька уявних пилинок, випрямив верхівку капелюха й помістив його на