Читати книгу - "День попелу"

171
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 62
Перейти на сторінку:
вулкану, в якому все палало. У них на руках було чотири трупи, фанатичне дівчисько на чолі ескадрону смерті, вбивця, який мстився посланцям і якого ті, своєю чергою, активно розшукували. І все це відбувалося без їхньої участі, тобто просто в них під носом.

Флік готувався роз’яснити стан справ маленькій фурії, коли його врятувала Деснос — своїм дзвінком:

— Я у мерії Бразона.

Ньєман уже й не пам’ятав, які накази їй віддав.

— Що ти там робиш?

— Іду слідами Циммермана.

— Шукаєш його свідоцтво про шлюб?

— Здається, я знаю правду.

— Тобто?

— Приїжджайте. Я вам покажу. Так буде простіше.

69

Мерія розташовувалася всього за два кроки, але вони все одно поїхали машиною: Івана ледве стояла на ногах. Вона ні разу, ні одним словом не поскаржилася на тортури в льоху, але, вочевидь, її тіло вже не витримувало.

Ніч на вулицях Бразона пахла смаленим, і всюди носився попіл. Червоне небо над дахами не залишало жодних сумнівів: на схилах долини палала купа вогнищ.

Ньєман повільно вів авто і слухав Івану, яка переповідала свої останні пригоди монотонним голосом. Зокрема, вона розповіла про дивну лікарню в Дієцезії, де община лікувала дітей із каліцтвами, яких, за її словами, було чимало.

Флік уважно слухав. Розкішне підтвердження його гіпотез, а також слів Антуана. Злягаючись між собою, вісники виводили таку собі чисту породу, але водночас поколіннями народжували хворих і скалічених дітей. Хто лікував усю цю ватагу? Звісно, Циммерман, хоч Івана й ніколи не чула цього імені від адептів інцесту.

Архів мерії Бразона нічим їх не здивував. Принаймні інтер’єром.

Те саме підвальне приміщення, обшите гіпсокартоном й освітлене ледь живими лампами на стелі. Ряди етажерок, які вигиналися під тисячами забитих донесхочу тек. Трохи оригінальності: теки були різних кольорів. Вочевидь, упродовж років тут використовували все, що було під рукою: червоні, сині, зелені — годилися всі кольори, та ще й розкладені в хаотичному порядку.

Навіть у цьому паперовому світі загрозливо витав запах горілого.

Ньєман з Іваною попрямували між етажерок — охоронець залишив їм ключі, поспішаючи знову лягти спати. Стефан Деснос чекала на них в іншому кінці зали, в кутку, зайнятому лиш одним довгим столом. Стоячи поміж стосів папок, вона, схоже, вибирала аркуші.

Флік уперше за якийсь час бачив її у світлі, і його вразило, що жандармка була вся розпашіла, наче проковтнула ліхтарик. Мабуть, так на неї подіяв холод, стрес — або збудження від важливої знахідки.

У кількох словах Ньєман представив колег одна одній. Він очікував на дуель амазонок, але помилявся. Жінки порозумілися з першого ж погляду й скріпили свою згоду, керовані солідарністю (йому, старому стриженому цапу, довелося це проковтнути).

Ньєман не міг не помітити контрасту — не між двома жінками, а між ними й Деснос. Та зняла куртку й тепер була в товстому синьому светрі. Проти неї Ньєман з Іваною скидалися на двох паршивих псів. Він — увесь забрьоханий, Івана — вдягнена, як дрібна злодюжка, у кофті й штанах із різних костюмів.

— Що ти відкопала?

Деснос відхилилась назад і кивнула на документи, розкладені на столі.

— Самі погляньте.

— У мене немає часу на головоломки.

Капітанка зітхнула.

— Це свідоцтва про смерть, усі підписані Циммерманом.

— І що? — запитав Ньєман, підходячи ближче.

— Переважно йдеться про дітей, які не дожили до тринадцятого дня народження. Діти общини.

Івана зреагувала швидше за Ньємана, схопивши один аркуш.

— Мабуть, ті дітлахи, про яких я вам розповідала.

Деснос кинула на них запитальний погляд, і Ньєман жестом наказав своїй напарниці пояснити. Кількома словами Івана описала свій похід до таємної лікарні в Дієцезії та проблему рецесивних захворювань.

Ньєман і собі гортав свідоцтва: купа німецьких прізвищ, на які могли б відгукуватися валькірії.

— Якщо ці діти хворіли, — зауважив він, — то немає нічого дивного в тому, що вони рано померли. Це також підтверджує, що Циммерман був їхнім «сімейним лікарем».

— Мабуть. Але подивіться на дати смерті.

На п’ятому свідоцтві Ньєман зрозумів.

— Це завжди стається в листопаді, — прокоментувала Деснос. — Циммерман не лише лікував цих дітей, він ще й займався евтаназією.

Ньєман поглянув на жандармку, яка перетворювалася на згорьовану п’єту. З її очей крапали сльози, що застигали перлинками на светрі. Стефан, схоже, не зважала. Вона просто згоряла на місці.

Отже, посланці позбувалися власних відходів. Генетично вдосконалюючи свій рід, вони видаляли хворі гілки, сліди кровозмішень.

Чому не вбивати їх одразу після появи на світ? Жінки народжували в Дієцезїї. Жоден державний орган не контролював їх «розведення». За таких умов було б нескладно знайти послужливого типа, який зайнявся б брудною роботою. Мерзотника на кшталт Патріка Циммермана...

Але ні, вони чекали, поки діти не виростуть, не дозріють. Та ще й ризикували, щоразу прибираючи їх в один і той самий час. Навіщо?

Ньєман ковтнув слину — а звідки йому знати? Його мозок був пустелею, де живуть лише комахи та отруйні павуки.

— Це через збір винограду, — втрутилась Івана.

Тендітна й цілеспрямована, вона ніби ожила. Як і Ньємана, найсильнішою її робив жах.

— Наприкінці збору врожаю, — пояснила флікиня, — вони знищують погані грона, непотрібні лози. Те саме вони роблять і зі своїми чадами. Зрізають хворі, безплідні лози перед новим сезоном, чистішим, рафінованішим. Найбільший гран-крю посланців — це їхні діти.

Івана потрапила в яблучко — але, як завжди, в них не було жодного доказу. Подібні обвинувачення були приречені на провал. Діти помирають щороку в один і той самий час? Посланці вигадають пояснення, посилаючись на мертвого лікаря, якому можна було приписати будь-що.

Ньєман знову відчув себе двигуном, який постійно кашляє та глухне. Щоразу, коли зринав важливий елемент, коли повертався ключ живлення, все одразу ж завмирало через брак пального чи енергії.

А проте в цьому застої вони все ж наближалися до вбивці.

Тут убивали дітей.

І це був ніфіговий мотив.

Вочевидь, якісь батьки більше не хотіли гратися в євгеніку та вирішили прибрати подвижників зла.

Цієї миті у Деснос задзвонив телефон. Її бурякове обличчя не виражало жодних емоцій. Через кілька секунд вона простягнула слухавку Ньєманові.

— Це до вас.

— До мене?

Флік упізнав голос за долю секунди:

— Я знайшов код, який ти шукав, — сказав Аперґіс.

— Тобто?

— Те, що приховують фрески.

70

— Посланці не люблять зображень. Вони проти ікон. Бог невимовний.

1 ... 55 56 57 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День попелу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "День попелу"