Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Розділ 35.1

Вечір суботи. Доповідь пишу розмірено. Чому? Вичитую. Хочу досягти ідеалу. Хочу здивувати його. Валяючись у ліжку і співаючи відому лишень мені мелодію уявляю, ніби я вже на конференції. Вся така впевнена, красива, зосереджена, яка ідеально знає свій текст, лавірую в темі, легко відповідаю на питання іменитих професорів. Парую, ставлю зустрічні питання. А він дивиться на мене і пишається. Він мною пишається.

Ловлю себе на думці, що хочу почути його голос і відганяю непроханого таргана зі своєї голови. Мені це не потрібно. Це нікому з нас не потрібно.

Заспокоїтись не виходить. Кілька разів я навіть тягнуся до телефону, переконуючи себе, що мої рухи не свідомі. Хочу вірити у цю дурість.

Не витримую. Встаю з ліжка, скидаю шорти, натягую джинси й светр на домашню футболку та йду прогулятися.

Надворі тихо, але це тільки до того моменту, поки не виходжу на проспект. На годиннику дев'ять, вогні вже горять. Київ чудовий. Приголомшливе у своїй історичній та культурній пишності місто. Старовинний, яскравий, що вже встиг стати моїм.

Назустріч мені компанії та красиві дівчата, що, певне, поспішають на побачення. Я чомусь роздумую куди вони запізнюються і що чекає на них далі.

Брюнетка, та, що в окулярах із стильною червоною оправою крокує одна. Усміхається, привітно махає, здається, мені. Обертаюся, позаду мене високий добре складений хлопець, він розгортає обійми і брюнетка потопає в його руках наче він плед, здатний огорнути її. Вони щасливі.

Так, мабуть, я була щаслива у маленькому готелі Зельцбурга. Відвертаюся трохи зніяковівши, ніби побачила щось заборонене, наче підглядала за ними.

Чоловік біля входу до ресторану емоційно розмовляє по телефону. Ходить з боку в бік, міряючи кроками невелику, відведену під його рухи площу. Він говорить, говорить, я підходжу ближче, тож можу чути його. А він різко гальмує, дивиться в небо і відповідає на видиху: «Люба, давай не будемо, я так тебе кохаю». Усміхаюся.

Тут на вулицях Києва тече життя. І нехай воно чиєсь, нехай не моє, проте воно вирує в цьому місті. Сьогодні день дурних емоцій, бо я по-дурному хочу бути причетною до їхніх життів. Я слухач, що проходить повз. Спостерігач. Як ютубний інтерв'юер, який вникає в історію кожної людини, яка сидить навпроти, хочу прислуховуватися до кожного почутого слова і завдяки цьому вірити в щастя.

Перетинаючи невеликий сквер помічаю компанію, що сидить на лавці. Провиною моїй увазі сміх. Я знаю цей сміх. Чула тисячі разів у різних варіаціях: злий, веселий, глузливий, з докором, нахабний, а зараз він щирий. Ілля. Помилкою стала моя цікавість, непотрібний поворот голови і ми зустрічаємося очима.

— Тайка, підійди! — кричить він, коли я проходжу повз них.

Відвертаюся. Хочу вдати, ніби я і не я зовсім. Нехай він подумає, що переплутав мене з кисмось. Будь ласка, нехай…

— Я тебе покликав, — смикає за лікоть, змушуючи обернутися обличчям, — моя дружина зобов'язана мене слухатися.

— Не дружина ще! — огризаюсь, вириваючи руку. Боляче.

— Справа часу, — пирхає, — ти собі на першу шлюбну ніч наробляєш, сучка? Не зли мене, — шипить, схилившись наді мною.

Чи мені страшно? Звісно так. Я сама стою перед ним. А він величезний і злий у компанії своїх друзів.

— Я говорила про мир, ти відкинув пропозицію, — огризаюся, ніби малолітка, що нашкодила; саме так я виглядаю.

— Покора, а не мир, крихітко. Це обіцяв мені твій батько.

— Ось із нього й вимагай, — слова вилітають раніше, ніж можу обміркувати.

І я вже знаю, що він скаже:

— Хочеш, щоб я звернувся до нього за допомогою? Ми це вже проходили. Що там на тебе чекає? — клацає пальцями перед моїм носом, наче пригадуючи, — ах так, казарма та солдафони!

— Ілля, що ти там возишся? — кричить жіночий голос, і за хвилину я вже бачу ту, кому він належить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍