Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Звідти вивалюється якась мішура, але я переживаю шок через те, що сам неконтрольовано здригаюся, коли Рита злякано скрикує.
Миттєво нахиляюся і причиною шуму виявляються всього лише старі запорошені ковзани з ледь не іржавими лезами.
— Ну все. Ми вже все вирішили, Рито, щойно. Іди сюди, ти все сама... сказала. Що хочеш бути зі мною. Сказала ж?
Вона тримається неприступною як тисячолітній камінь, що побачив навіть мамонтів, і відповідає на плутані дотики моїх губ невпевнено.
Іноді стає страшно від ефекту, що на мене справляє її запах.
— Я-я... піду, — ледь розбірливо стверджує Рита.
— Ти не розумієш, Рито, — я хитаю й хитаю головою, і слабко посміхаюся. — Ти звідси не вийдеш, ти не підеш. Ми або разом вийдемо, або тут залишимося.
Моя рука сама по собі намацує поверхню її груднини, яка розривається від прискорених коливань, що породжують беззвучні видихи. Сам не знаю навіщо, але я потираю їй це місце наче з’їхавши з глузду.
Рита підіймає на мене очі, розгублені й такі зворушливі.
А може... я не можу власну руку зупинити, бо хочу відчувати як її тихе сердечко б'ється за грудьми.
Вона кидається на мене, обіймаючи настільки міцно і сильно, що в мене в голові все геть порожніє. Але потім тонкі руки Рити чіпляються за спину, а я ховаю її всю у своїх обіймах, притискаючи темно-русу голову до своїх грудей і заціловуючи запашне волосся.
Хочу розшифрувати набір звуків, що Рита видає мені прямо в шию, але неважливо. Я можу і просто так стояти. Пару століть буде нормально. Вона до мене вся притискається, а я вдавлюю тендітне тіло в себе сильніше. Ні, пару століть замало.
— Рито, от би не тиснути на тебе, але ж ти можеш... просто пояснити мені? — шепочу я. — З чого б не розповісти мені?
— Не можу, — мляво відгукується вона. — Але...
— Поцілуй мене, — виривається в мене занадто грубо.
Рита дотягується до мого обличчя, і ми зустрічаємося губами, ніби затягуючись одне одним. Так невміло і плутано, немов ми — школярі, які навіть під час гри в "пляшечку" ніколи ні з ким не цілувалися.
— Добре, — шелестить її голос. — Давай.
Я уважно стежу за поглядом навпроти, і на мить Рита ховається, опускаючи голову, але потім різко випрямляється і тепер дивиться прямо.
Мені здається, що в неї горить-палахкотить шкіра обличчя, бо кінчик мого носа, притиснутий до м'якої щоки, відчувається розпеченим.
— Добре... що? — перепитую неймовірно швидко і ледь не давлюся слиною, настільки нервово ковтаю.
— Добре, давай... вийдемо звідси разом, — пошепки підсумовує вона. — Разом.
Рита прикушує губу, а я даю собі кілька секунд оговтатися, про всяк випадок. Раптом у мене галюцинації й запалений мозок видає бажане за дійсне?
Але хоч мій мозок і запалений, але все ще робочий. Щоправда, думки несуться усередині голови зі швидкістю двадцять кілометрів на годину на поворотах, але з цим я впораюся.
Я взагалі з усім тепер впораюся.
Що ж, доводиться нападати з буйними поцілунками на нарешті розсудливу дівчину, щоб хоч якось виразити себе. А вона сміється і смикає моє волосся. Вельми наполегливо смикає, тому я цілком схвалюю.
— Все-таки я звідкись знав, що треба показати тобі член у перший день. Щоб вразити тебе, а то ти, напевно, ніколи члена до цього й не бачила.
Повернення "забіяки" Рити Шаповалової проходить епохально, і грізні кулачки відбивають мені передпліччя. Я завжди був фанатом масажу, але доводиться обірвати цей чуттєвий сеанс, щоб цілувати та покусувати кулачки теж.
Ледве стримую посмішку, потужністю десь з електростанцію, бо Рита Шаповалова виглядає почервонілою як рак.
Найголовніше, що вона не плаче.
Це взагалі найголовніше.
Втикаюся обличчям в обурене личко, а Рита карбує кожне слово, як судді зачитують вирок:
— Я бачила член до цього, Резнику.
— Зізнайся. Давай чесно, ось такого не бачила.
Вона дивиться на мене обурено з-під чола, але потім щось бурмоче, коли я притискаю її до себе міцніше, злегка підіймаючи над підлогою.
— Без тебе звідси не вийшов би, — соплю я. — Так би й помер тут, так. І попередні тижні, Рито, були абсолютно нестерпними.
— Я весь час думаю про тебе, — дещо манірним тоном каже Рита, щоб приховати сором. — Тільки про тебе й думаю, — майже беззвучно закінчує вона.
У мене за грудниною щось роздувається, напевно, орган з аортою, що пульсує, перетворюється на кляту повітряну кулю, яка злітає вгору не менше ніж на сто метрів. Я з ним не за вісімдесят днів навколо світу можу все облетіти, я з ним стратосферу ключкою розжену за кілька миттєвостей.
— І я теж, — випалюю я. — І я все зроблю по-правильному. Не по-мудацьки. Прямо за правилами зроблю. Куди хочеш піти: на атракціони в Олександрівці чи поїхати на озеро? В Олександрівці найбільші атракціони на півдні.
— На атракціони, — відповідає Рита після невеликої паузи. Вона стискає мою долоню у відповідь. — Що ти маєш на увазі... за правилами?
Оченята великі, а погляд лише трохи насторожений. У глибину таких очей і стрибнути можна, як з обриву.
— За правилами, значить, без нісенітниць. Щоб усе нормально розвивалося. — Я киваю їй. — І щоб секс... без перегонів якихось. Можна і без сексу спочатку. — Уважно відстежую реакції на точеному обличчі. — Як вийде, щоб усе було без напруги.
Що я, без хтивості не обійдуся? Тиждень точно витримаю. Ну, може, кілька днів. Треба було краще продумати цей момент — але раз сказав, так сказав.
— Але ж ми будемо займатися... сексом? — обережно цікавиться Рита, намагаючись не насупитися.
Дивлюся на неї, таку суперечливу і злегка скуйовджену, і переживаю напади короткочасної амнезії. Наче струмом б'є. Втрачаю голову, а потім заново виявляю, і так по колу.
Яка ж Рита ще наївна...
— Подивимося-подивимося, залежить від того, як ти поводитимешся.
Рита не встигає вигукнути обурення, бо я її різко підіймаю і, впевнено стискаючи реберця під товстим светром, кружляю-кружляю над собою.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кохай без правил, Ольга Манілова», після закриття браузера.