Читати книгу - "Подаруй мені тата, Анна Дрімс"

Розділ 21. Ніка

Ніка

— Прийшов, значить… — невдоволено бурчу, виходячи на сходовий майданчик, прикриваю двері, щоб не розбудити дочку.

— Ніко, послухай… — починає спокійно говорити, але мені так прикро за Надю… за себе…

— Не хочу, — хитаю головою, складаючи руки на грудях. — Градов, ти ні краплі не змінився. Вона так на тебе чекала і так розгублено на мене дивилася, коли не знайшла дорогого дядю Ігоря серед глядачів. Та я жодного разу в житті не бачила, щоб вона стільки плакала, якби ти хоча б подзвонив...

— Та не міг я! — злиться, перебиваючи.

— З нею був? Так? — розчаровано цікавлюся, відчуваючи, як нерви починають здавати. У голову одразу лізуть думки про його наречену, хоча для нього вона просто дівчина, з якою він колись спав... Він як був бабієм, так і залишився. Секс, який ні до чого не зобов'язує… мені навіть трохи шкода ту дівчину, її почуття… Ігор думає тільки про себе… У голові зараз такий безлад…

— Та не був я ні з ким… — підвищує голос.

— Чесно? Мені взагалі начхати! — вибухаю, перебиваючи. — Це не моя справа! Ти моє минуле. У теперішньому чи майбутньому тобі місця просто немає! — Переконую його, але всередині сама собі не вірю, ковтаю клубок у горлі. Судомно видихаю, стримуючи сльози. Мені дуже боляче від власних слів, розумію, наскільки вони можуть вдарити Ігоря, але повторення подібної ситуації я не хочу... — Відпусти ти нас! Не мотай нерви ні собі, ні Наді, ні мені!

— Отже, я мотаю нерви? — хапає мене за плечі, його пальці боляче впиваються в шкіру.

— Я не хочу тебе бачити, — кажу тремтячим голосом.

— А я хочу. Що будемо робити? — цікавиться, його терпіння закінчується. Він починає давити інтонаціями, що трохи лякає. Сім років тому мені подобалася його наполегливість, але зараз мені потрібно абсолютно інше й точно не це…

— Тебе зовсім не цікавить, чого хочу я? — здивовано питаю, з очей зривається кілька сльозинок.

— Добре, — шумно видихає, — чого ти хочеш?

— Я вже сказала, — дивлюся йому прямо в очі, розумію, що, можливо, роблю дурість, але слова самі зриваються з губ, — просто піди, — тихо прошу.

— Ти впевнена, що хочеш цього? — строго уточнює, жовна грають на його вилицях.

— Так, — видавлюю із себе невпевнену відповідь і відразу ж відводжу погляд, щоб не розплакатися, дивлячись у його холодні блакитні очі.

Градов усувається.

— Ну, раз ти так хочеш, — відчужено каже, знову закриваючись від мене. — Добре.

Він йде до ліфта й перед тим, як натиснути на кнопку, трохи похитується. Зриваюся рвучко з місця, роблячи крок до нього, але одразу ж гальмую себе, коли він вирівнюється.

— Ти в порядку? — запитую, нервово перебираючи пальці.

— В повному, — байдуже карбує. Двері ліфта відчиняються, але перед тим, як зайти, він каже одну єдину фразу, після якої всередині все обривається, — Більше не потурбую.

Спираюсь об стіну, закриваючи обличчя руками, повільно осідаю на підлогу поруч із прочиненими дверима у квартиру. Скручуюсь калачиком, упираючись чолом в коліна.

Яка ж я дурепа... Все... Хотіла, щоб він пішов? Він пішов... Знову одна...

Не знаю, скільки так сиджу, поки крізь сльози до мене не долітає знайомий голос:

— Ніко? — схвильовано шепоче. — Моя люба, ти чого? — стук підборів наближається, до моїх плечей торкається рука, відчуваю, як Віта сідає навпроти. — Подивися на мене, — спокійно просить, мій заплаканий погляд спрямовується на подругу. — Вставай, — тягне за руки, допомагаючи підвестися, ноги затекли, — ідемо додому, — відчиняє двері, підтримуючи мене за талію. — Давай…

Заводить мене до спальні, лягаю…

— Може, розкажеш? — запитує, сідаючи поруч на край ліжка.

І мене наче прориває, викладаю їй все…

— Ну хіба я не права? — ридаючи, уточнюю. — Ну що може бути важливіше за власну дитину? Гаразд, немає можливості зателефонувати зі свого телефону, проте можна попросити у когось, набрати й просто, хоча б кількома словами, повідомити…

— Т-ш-ш-ш… — обіймає, злегка погойдуючись зі мною, як з маленькою дитиною. — Давай я сьогодні у вас залишусь? Завтра вихідний... Виспишся, зранку поговоримо на свіжу голову. Я ляжу у вітальні на дивані.

— Добре, — погоджуюсь, судомно видихаючи. Трохи заспокоююсь. — А твій проти не буде?

— Він не такий, як раніше, — переконує мене. — Я його попередила, що поїхала до тебе.

— Тоді гаразд… — шепочу. — Не хочу, щоб у тебе через мене були проблеми.

— Не переймайся, — посміхається. — Якщо в мене й будуть проблеми, то лише через себе саму. Ну ні як не через тебе, повір, — запевняє.

— Я тобі застелю постіль, — намагаюся встати.

— Не треба, — зупиняє мене. — Лежи. Я пам'ятаю, де що знаходиться.

— Точно? — трохи хвилююся, що завдаю їй незручностей. Замість вечора з коханою людиною вона залишається у мене.

Віта вкриває мене м'якою, теплою ковдрою, вимикає світло і я не помічаю, як провалююсь у глибокий сон.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍