Читати книгу - "Виграй мене , Ольга Манілова"

Розділ 23 КУВАЛДА

— Ми загадковим чином перейшли від обговорення твоєї проблеми до тикання пальцем на мене, — трохи закипаю я, і це тому, що треба було завалити її на ліжко в тому будиночку і більше не обманювати себе.

— Загадковим? — повторює Настя істерично. — Ти не повертаєшся, не їдеш на тренування, бо ти постарів. Все, ось і все! І ніхто не сміє про це заїкатися, всі мовчать, а ти вже більше не можеш грати, зрозуміло? Тому і почав всю цю історію з викупом команди, повна маячня! Ти ж знаєш, що не можеш грати?

— Правда? — холодно повторюю я її улюблене слово і Настя обирає вдалий момент, щоб штовхнути мене по нозі.

Я відпускаю її на три секунди.

Я рахую в голові: один, два, три...

Мені завжди потрібен був хокей. Кривавий спорт. Не для того, щоб вигравати і не для того, щоб почуватися важливим, а для того, щоб бути десь абсолютно злим.

Злим, мерзенним і безчесним у контрольованому просторі.

Я хапаю край жовтої сукні і Настя ойкає, коли зап'ястя виявляються скутими моїм дуже обережним рухом.

— Я зроблю вигляд, що я цього не чув, і що цього взагалі не звучало, — так тихо вимовляю я, що вона мимоволі наближає обличчя до мого. Як метелик летить на світло. — Я навіть не прошу вибачень.

— Який ти шляхетний, Володя, — через спазм у горлі Настя не може вимовити все членороздільно. — Тільки я тобі не вірю. Я нікому не вірю, зрозуміло? — усміхається вона широко і сльози в очах зовсім цьому не заважають.

— Так, ти зовсім не така дівчинка, якою ти хочеш здаватися, — ми видихаємо одне одному в губи, але повітря все одно стає менше. Її тіло здригається в моїй хватці і це най-найсолодша секунда в моєму житті. — Але нічого. Я це знаю. Мені це навіть подобається.

— Ні чорта ти не знаєш! Я завтра повернуся сюди і мене візьмуть. І ми з тобою ніколи... ніколи, чуєш?.. не будемо спати разом! Я-я оцінила твоє сьогоднішнє благородство, оцінила, звісно ж, твою жалість, — її голос безперестанку надривається, наче вона поранена тварина.

— Я зроблю вигляд, що й цього не чув, — сплутано шепочу я, притискаючись губами до розпалених щік, до м'яких повік, до її пухнастого волосся... — Нема ніякої жалості. Давай, вивали все на мене. Зараз йди до мене, бо я тобі все дам. Настя, я дам тобі все, — хочу, щоб кожне слово закарбувалося на шкірі її обличчя, тому не припиняю її цілувати.

— Мені нічого не треба від тебе, о-особливо твоєї тупої жалості, — починає вона задихатися. — Ти мене зараз відпустиш, о-ось що станеться.

— Ні.

— Ти що, не розумієш... слів?! Ти утримуєш мене, хто тобі дав право це робити?

— Запам'ятай це добряче, — стримуючись з останніх сил, шепочу в її тремтячі губи. — Ти будеш належати мені. Ти, Настя Резницька. Я тебе отримаю в повному обсязі. Всю. Я тебе отримаю.

Я відпускаю її і від несподіванки Настя переривчасто видихає. Вона навіть метушиться на одному місці, а я відчуваю, як у моєму тілі проростають не тільки нові кістки, але й новий скелет, бо мені якось треба утримувати себе на місці.

Її тривожні очі, плутані рухи і м'яке, але дике тіло підривають мій мозок.

І, здається, що без мозку я — страшна людина.

Вона кидається в бік стежки, що веде до сільскої дороги, а я йду одразу слідом, бо світло ліхтарів видніється лише вдалині. Настя безглуздо розмахує руками і мені здається, що вона плаче.

Я взагалі більше не знаю, про що я думаю.

Залишки мого мозку винайшли нову мову, і навіть я не можу її розшифрувати. Можливо, ось вона змогла б...

Її світла фігурка попереду іноді ніби розпливається, бо мої очі втрачають фокус.

Вона, звісно ж, сказала правду. Я практично втік від реальності, бо лід більше не приймає мене. Пора на пенсію. Тільки де я тепер буду злим, мерзенним і безчесним? Нехай усі шукають когось іншого, щоб оголосити невдахою. Я все одно обіграю половину молодих гравців.

Я — найсильніший і найдосвідченіший бомбардир, якого бачив хокей за весь час його існування. Усі це знають, навіть Резник, і я це знаю. Я не можу просто так піти. Це просто не вкладається в голові.

Коли вона завертає до дворика, де розташований будиночок, я навмисне не прискорюю крок. Я знаю, що Настя зараз викине, але я даю їй шанс. Вона пригнічена і принижена, і мені варто було трохи краще напружити мізки, коли ми цілувалися в спальні.

Вона, звісно, цей шанс не використовує, і зачиняє двері просто перед моїм носом.

— Тобі доведеться відчинити їх, — вимовляю досить гучним голосом, щоб Настя все почула.

Я машинально дістаю телефон, коли лунає звук сповіщення. Збираюся одразу ж повернути смартфон на місце, але погляд чіпляється за спливаюче повідомлення.

Це мій юрист, що тепер пише з незнайомого номера, бо я заблокував його старий.

Володя, це Бейдер, мої повідомлення не доходять. Мені дзвонив Салазаров.

Салазаров — власник хокейної команди "Скалозубів" та тепер ще й практично родич Артура Рєзника. Дзвінок від нього — це, ясна річ, неймовірна подія, оскільки Салазаров телефонує всім підряд і взагалі вважає телефон своєю дружиною.

Він спеціально поставив на ретейнер усіх старших партнерів юридичних компаній, щоб ніхто не міг узяти на себе захист тебе, бо тоді це вважається конфліктом інтересів. Тому що він вчора вже подав на тебе в суд.

Повідомлення сиплються одне за одним, я мигцем читаю їх, і продовжую вперто стукати у двері.

— Настя, відчини мені! — Я зупиняюся і видихаю. Протираю спітніле обличчя, воно настільки мокре, немов ми з Настею пережили зливу. — Ми домовилися. Двері відчини!

Навіть Пушка мовчить по той бік, і я люто ненавиджу, коли мене ігнорують.

Салазаров разом із Резником подали на тебе до суду, обвинувачення в шахрайстві.

Це кримінальна відповідальність, Володя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍