Читати книгу - "Його нагорода, Лія Серебро"

26

Теплий осінній жовтень змінився мерзенним і дощовим листопадом. Погода змінилася так різко, що люди неохоче діставали з шаф свої теплі куртки і зимове взуття. Буквально вчора всі ще ходили в теплих кофтах, а то ще й футболках, як сьогодні морозний циклон, без дозволу увірвався вночі, й накрив ще сонне місто.

-Одягнися сьогодні тепліше! І шапку одягни! Мінус два за вікном!" - попередила Анжеліку мати.

-Щось купити, матусю? Тобі? Тайсону? - поцікавилася перед виходом до університету Анжеліка.

-Тайсону, як завжди! Мені солоденького до чаю! Нікуди не виходитиму сьогодні. Тайсон сходить на пелюшку. Буду весь день дивитися серіали!" - відзвітувала цілком задоволена мати.

 Анжеліка ж, своєю чергою, вже сміливо планувала зустріч і знайомство мами й Алекса. Їй хотілося, щоб це сталося в новорічний вечір. На думку Анжеліки, минуло вже достатньо часу, їхні стосунки устаканилися і зміцніли. І тепер вона з чистою совістю може спокійно знайомити його зі своєю матір'ю. Та й до думки про те, що Алекс старший за неї на п'ятнадцять років, вона вже давно звикла і не помічала різниці в їхньому віці. Щоправда, вона жодного разу не заводила розмови з Алексом на цю тему. Але була впевнена, що він не відмовиться прийти до них у гості й нарешті оголосити себе її матір'ю.

 Одного разу, вже прохолодного листопадового дня, Алекс зателефонував Анжеліці й повідомив, що цього разу він не зможе забрати її одразу після пар. Вони домовилися зустрітися вже безпосередньо в самому кафе для спільного обіду. Анжеліка з розумінням поставилася до цього, оскільки відкриття мережі магазинів Алекса вже було скоро і в Алекса було більше зайнятості, ніж зазвичай.

 Саму Анжеліку це нітрохи не засмутило. У планах вона хотіла сама побродити парком, помилуватися природою і побути зі своїми думками наодинці. Заодно і ретельно продумати новорічне знайомство Алекса з матір'ю. Щоб все пройшло гладко, і так як їй хотілося, Анжеліці необхідно було ретельно підготувати навіть слова і фрази, які вона буде говорити матері, все до дрібниць! Тоді, вона впевнена, у матері не виникне зайвих запитань, злості або образи на Анжеліку, за те що вона так довго приховувала свої стосунки.

  Останню пару Анжеліки скасували з приводу приїзду професора журналістики. Кілька разів на рік, перед сесіями, він збирав усіх студентів у великій актовій залі й вичитував їм свої лекції. Щоб до кінця не впасти в зневіру, Анжеліка вирішила прогуляти лекції в парку. За кілька годин до зустрічі з Алексом вона вже йшла вздовж торговельних центрів і автобусних зупинок прямо до парку.

   Погода, як на зло, була препоганою. Холодний вітер і крижані крупинки, що падали з неба, кололи Анжеліці обличчя.

-"Добре, що я послухалася маму й одягла шапку, мені б ще й рукавички не завадили", - натягуючи капюшон куртки, подумала Анжеліка.

 У парку Анжеліка пройшлася повз ту кондитерську крамницю, яка колись була майстернею Алекса. Пройшлася до причалу, де поромник уже не працював, а сам пароплав стояв прикритий чохлом на зиму.

Одна з самовідданих матусь вигулювала своїх близнюків просто біля річки, де дув холодний пронизливий вітер.

-"Хороший господар і собаку у двір за такої погоди не вижене, а вона з дітьми вийшла!" - подумала Анжеліка.

Десь у глибині душі в неї раптом зародилося бажання народити дитинку Алексу, дівчинку. Але думка так само раптово зникла, як і з'явилася.

 На кілька хвилин хмари, в одному місці на небі, розвіялися і жовті промені сонця впали на каламутну гладь річки, надаючи їй бурого кольору. У Анжеліки відразу в пам'яті спливли їхні перші річкові прогулянки на пароплаві. Як несміливо й соромлячись вона сиділа в нього на колінах і вони обоє милувалися заходом сонця. Як трепетно і з хвилюванням, Алекс уперше посадив її до себе на коліна, обійнявши Анжеліку за тонку талію. 

-"Здається, тоді в нього навіть руки тремтіли!" - подумала про себе Анжеліка.

 Раптом якась незрозуміла туга напала на Анжеліку. У пам'яті спалахнув образ її покійного батька. Як мало вона останнім часом приділяла йому уваги і як їй його не вистачає. -Ох татко... Пробач мене, татко... -сумно зітхнула Анжеліка. Тільки зараз, через пів року, до неї остаточно дійшло, що тата більше немає! Здається, саме в цю хвилину вона повністю усвідомила, що назавжди втратила найріднішу і найближчу для неї людину. Всі події в її житті автоматично відходили на другий план, на тлі роману з Алексом, що стрімко розвивався. З жалем, вона також згадала, як брехала батькові й матері про поїздки з Катькою. Хвиля шаленого смутку і ностальгії прокотилася в душі Анжеліки. Занурившись у важкі думки вона навіть схлипнула.

Сірі, голі без листя дерева і безперервне каркання ворон ще більше вганяли в зневіру Анжеліку. Щось зловісне їй на мить відчулося в навколишній природі.  У Анжеліки, без видимої на те особливої причини, знову виникло тягнуче, дивне відчуття в грудях. Наче чудова біла смуга в її житті різко змінилася чорною. Протягом усього періоду стосунків з Алексом ця тривожність почала виникати в неї дедалі частіше й частіше. Вона не розуміла до чого все це. І це турбувало Анжеліку ще більше. Як грім серед ясного неба, раптом чітко зазвучали в її голові слова Софії.

- У нього є свої скелети в шафі!

Вона згадала божевільний погляд жінки і знову не надала значення її словам.

-Алекс... що ти від мене приховуєш? - поставила сама собі запитання Анжеліка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍