Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"

Три «добрі» роки. Вбивство Кірова. Стахановський рух

Подолання голоду навіяло масам оптимізм. Як влучно сказав Наум Ясний багато років тому, 1934–1936 рр. були «трьома “добрими” роками», коли відбувся вагомий приріст промислового виробництва[997]. Почасти цей приріст відбувся завдяки стахановському рухові, — рухові за підвищення продуктивності праці, розпочатому 1935 р., проте є підстави вважати, що величезні інвестиції, здійснені такою дорогою ціною для народу, нарешті дали плоди. Згідно з офіційною статистикою, видобуток вугілля, наприклад, зріс із 51 млн. Тонн 1933 р. До 80,7 млн. тонн 1938 р.; виплавка чавуну і сталі в Україні з 1932 по 1937 р. зросла ще більше — з 3,9 до 8,8 млн. тонн і з 3,1 до 8,5 млн. тонн відповідно[998]. До цієї статистики треба ставитися з певною часткою сумніву, але зростання, принаймні кількісне, очевидне.

Подолання нещадного голодомору, як уже згадувалося, викликало ентузіазм у партійних колах. Це почуття ще довго не розсіювалося. Звісно, скасування карткової системи в 1934–1935 рр. дало позитивні наслідки. У Донбасі, тільки-но скасували пайковий розподіл хліба, люди билися за нього в страшенних чергах, але, коли налагодилося надійне хлібопостачання, заспокоїлися[999]. Письменник Костянтин Симонов згадував 1934 р. як «рік найсвітліших надій мого життя»: країна подолала труднощі, жити стало легше — і духовно, і матеріально[1000]. Дехто і справді стверджує, що 1934–1935 рр. були «весною» і часом «перебудови». В містах карткова система, цей символ матеріальних злигоднів, була ліквідована; в селах знищено сумнозвісні політичні відділи, а новий колгоспний статут, принаймні на папері, віддав землю в користування селянам[1001]. Олена Булгакова, дружина письменника М. Булгакова, записала в щоденнику за 31 грудня 1934 р., яким щасливим був той рік: «Господи, только бы и дальше было так!»[1002] Німецький утікач Вольфганг Леонгард згадує, що десь такий оптимізм панував 1935 р. й у столиці: «Найгірше тепер позаду. Має бути краще. Навіть політична система стане демократичнішою — це видно навіть із проекту нової конституції». Такі сподівання були головною темою численних дискусій того року[1003].

Натомість міжнародна ситуація ставала все загрозливішою, небезпечнішою і на Заході, і на Сході. Але і в цій сфері були певні позитивні зрушення. У вересні 1934 р. Радянський Союз вступив до Ліґи Націй, цього втілення буржуазного устрою, проти якого країна так довго боролася; у травні 1935 р. був підписаний договір із Францією, могутньою капіталістичною країною; влітку 1935 р. Сталін зрештою відмовився від доктрини «соціального фашизму» й рішуче прийняв іншу — «народний фронт». «Боротьба країни за колективну безпеку», як її влучно назвав Джонатан Хаслам[1004], виявилася досить успішною, що теж дуже сприяло загальному оптимізму 1934–1935 рр.[1005].

Вбивство 1 грудня 1934 р. С. М. Кірова, партійного вождя, в Ленінграді, притлумило загальний суспільний оптимізм. Наприклад, К. Симонов зазначав, що їхнє покоління вбачало в цьому вбивстві лихий, зловісний знак[1006]. Леонґард додавав, що «в розмовах про Кірова часто вчувався застрашливий підтекст»[1007]. А втім, як писали Булгакова та інші, ця зловісна подія не до кінця затьмарила загальний оптимістичний настрій у суспільстві.

А проте вбивство Кірова стало важливою віхою подальшого розвитку політичного терору в усій країні, і в Донбасі зокрема. Питання, чи Сталін і таємна служба безпеки (реорганізована в НКВС) таємно керували вбивством Кірова, начебто Сталінового суперника, спричинило численні гострі суперечки[1008]. Як і справа Джона Ф. Кенеді, випадок із Кіровим остаточно не з’ясований. Останні дослідження істориків схиляються до думки, що вбивство вчинила одна людина, — Л. В. Ніколаєв, розчарований у Ленінградській партійній організації та в її керівникові[1009]. Але все одно не можна виключати й участі Сталіна. Одне тільки ясно: Сталін скористався з цього випадку, ставши на шлях знищення всіх справжніх і уявних ворогів.

Одразу ж після вбивства Кірова Сталін одноосібно ввів у дію закон, що дозволяв прискорену страту звинувачених у тероризмі. Згідно з одним твердженням, за цим законом лише в грудні 1934 р. по всій країні було страчено понад 6501 чол.[1010]. У Ленінграді вбивцю Ніколаєва, як і його дружину та багатьох інших людей, непричетних до вбивства, було засуджено до смерті і страчено. Здається, що, почувши звістку про вбивство Кірова, Сталін вирішив скористатися ним для винищення своїх ворогів. Тому він наставляв Миколу Єжова, майбутнього голову НКВС, щоб той шукав убивць серед зинов’євців[1011]. Згідно з твердженням «правої руки» Сталіна, Молотова, документального підтвердження участі групи Зинов’єва в убивстві не було[1012]. Коли виявилося, що аґенти НКВС не вельми охочі виконувати накази Сталіна, Сталін викликав Ягоду, тодішнього голову служби безпеки, і попередив його: «Глядіть, пику наб’ємо»[1013]. У січні 1935 р. Сталін розіслав закритий лист до партії, в якому пов’язував зинов’євців із фашистськими аґентами, прирівнював колишніх опозиціонерів до білоґвардійців і закликав покарати їх як контрреволюціонерів[1014]. Внаслідок цього в січні — лютому 1935 р. 843 колишні зинов’євці були заарештовані органами НКВС[1015]. Навесні 1935 р. були заарештовані А. Шляпніков та інші колишні члени «Робітничої опозиції» нібито за підпільну антирадянську діяльність[1016].

Чому Сталін вдався до тактики терору, якщо криза вже минула і почалася нова політична «весна», може видатися незрозумілим. А проте саме подолання кризи спричинило подальші політичні ускладнення. Адже тепер треба було запитати, якими будуть наступні кроки. Усю країну та її адміністративний апарат треба було привести в порядок; партію, жорстоко проріджену під час голодомору, — реорганізувати; зовнішню політику — адаптувати до міжнародного клімату, що швидко змінювався. «Весна» середини 1930-х років створила атмосферу відкритих дискусій, а отже, й можливість виявів незгоди. Історики нещодавно довели, яким суперечливіш був політичний процес країни в середині 1930-х років[1017].