Читати книгу - "Довга дорога до тебе (ч.3), Хелена Власенко"

 - Як смішно виходить і яка іронія долі, - хмикнув невесело. - Ми помінялись місцями. Тепер я на твоєму і... - важка пауза. - Чи можу я сподіватися, що ти коли-небудь простиш мене?

 - В тебе на те були причини. Такої зради не прощають.

 - Ні, тепер це не оправдання. Я безсовісний вже тим, що прошу в тебе вибачення. 

 Дана опустила погляд, щоб заховати сльози, які набігли і запекли очі.

 - Я давно простила, - кинула йому тихе і розвернулася, щоб піти до кімнати за валізою.

 Дана не змогла ступити і кроку, як міцні руки зятягнули її в кокон м'яких обіймів.

 - Тоді чому ти йдеш? - прошепотів важким тоном.

 Тіло несвідомо розслабилося і зімліло, відчуваючи його давно забуту затишну силу і її заспокійливий ефект. Дана заплющила очі від легкого запаморочення. 

 Та це нічого не змінювало.

 - В мене через кілька годин літак, - з величезним примусом, м'яко вилізла з затишного кокону, але він не спішив відпускати і однією рукою стримував її.

 - Який літак? Куди?

 - Я переїжджаю до Іспанії, - відповіла сухим тоном.

 Ян пригадав ранкову розповідь Марти.

 - Чому?

 - Хочу почати нове життя. Так більше тривати не може.

 - Ти говорила, що простила мене.

 - Так і є, але це ніяк не стосується мого наміру переїхати.

 Він спізнився. Вона вже не його. Серце заніміло не впускаючи до себе чергової порції болю.

 - Ти їдеш до Крістіана? Ви тепер разом?

 - До нього, - напівзбрехала Дана, тікаючи від прямої відповіді.

 Ян ступив крок до неї і мимоволі, лагідно взяв її обличчя в долоні та притулився чолом до чола. Він вимучено заплющив очі, призбируючи сил, щоб заговорити.

 - У нас не залишилось ніяких шансів? Між нами все скінчено?

 З очей Дани збігли нестримні, неслухняні сльози.

 - Між нами вже давно все скінчено.

 - Ми можемо почати знову, все спочатку.

 - Ні, Ян, - вона обережно відсторонилася від нього і подивилася мутними від сліз очима, - не можемо. Ти вважаєш, що те, що між нами було - це нормально? Не нормально, Ян!

 Дана починала зриватися на крик. Її починало лихоманити. Яна розривав біль, який проявлявся тільки в очах.

 - Я знаю. Прости мене, прошу тебе. Я сам собі гидкий, - винувато заговорив до неї з вимученою мольбою в очах.

 - Та справа не тільки в твоїй поведінці, а в тому, що мені це подобалось. Ти трахав мене, як суку, а мені це подобалось, Ян!!! Я хвора тобою! - вона різко затулила долонею рот, згораючи під його, сповненим відчаю і безвиході, поглядом і за мить свинцевої паузи тихіше додала. - Це страшно, розумієш. Не можу я так більше.

 - Але ми вміємо і по-іншому. Ти ж пам'ятаєш. Маленька моя... - потягнувся до неї рукою, але вона відсахнулася, мов від вогню.

 - Ні, Ян. Хіба ти не бачиш, що Всесвіт проти нас з тобою? Варто нам зійтись і щось обов'язково нас розлучає. Я боюся цього знову. В мене не залишилось більше сил боротися з цим болем.

 - Якщо Всесвіт так проти нас, то чому знову і знову зводить до купи?

 - Не знаю, - знизала плечима. - Жорстоке почуття гумору, мабуть.

 Вона якусь мить вимучено дивилася в його красиві очі, де бачила відображення своєї душі. Біль з новою силою стис горло. Вона не могла дихати. Дана різко відвернулась і швидко пішла до кімнати. Там схопила валізу та впевнено і вперто пішла до виходу з квартири.

 В коридорі її знов зупинив Ян, загортаючи в свої болісно-лагідні обійми.

 - Оленятко, прошу тебе, дай нам ще один шанс. Подумай. Якщо ти справді вважаєш, що Іспанія і Крістіан зроблять тебе щасливою тоді їдь, але якщо ні... Залишся зі мною, - і зовсім тихо, скоріше собі, ніж їй додав, зарившись обличчям в ароматне волосся в до болю знайомому, солодкому жесті. - Як же хочеться знову жити...

 Він, напружений всім тілом і душею, чекав її реакції. Вона скам'яніла в його обіймах перед відповіддю, яку повинна була дати. Дана злегка, але негативно мотнула головою і відчула, як його руки на її тілі здригнулись.

 - Тоді просто прошу, дозволь мені хоча б спілкуватися з донькою. Я пропустив чотири роки її життя і цього вже не повернеш. Тепер вона все, що в мене є, - він опустив руки, відпускаючи її зі своїх обіймів і свого життя.

 Дана коротко ствердно кивнула, кинула слабке "прости" і вибігла в коридор. Нестерпний біль, здавалося, от-от задушить її.

 

***

 Ян не вертався на фірму. Не хотів. Нічого не хотів. Байдуже на все. В житті тільки що спалахнула слабка іскра осмисленого існування і так же раптово згасла. Завтра він знову вернеться до свого безцільного життя, але не сьогодні.

 Робота, бізнес теж хороші стимули, але вони абсолютно пусті, без живого наповнення. Це не те, що потрібно для сприйняття реальності у всіх барвах; не те, що робить навіть прісну воду солодкою; не те, що заставляє його щиро і нестримно сміятися, як в дитинстві; не те, що запалює жагу до пізнання чогось нового; не те, що заставляє серце щемливо стискатися від всепоглинаючої ніжності. 

 Не те. 

 Все не те.

 Ян важкою ходою зайшов до себе в квартиру. Зайшов до вітальні і важко впав на диван. Він потягнувся до пульта від телевізора і ввімкнув його. Ян не звертав уваги на екран перед собою, відчуваючи моторошну пустоту в душі, що починала нестерпно розтискати його зсередини. Голова болісно занила. Він сперся ліктями на коліна і поклав її важку на долоні.

 По телевізору транслювали серіал "Друзі". "Вона дуже любила дивитися його. Завжди так нестримно і заливисто сміялася, що хотілося назавжди спинити той момент, - спалахом промайнув у розболілій голові спогад і одразу згас, відгукуючись в кожній клітинці нестерпним болем".

 В повній тишині просторої кімнати розносились вигуки Роса: "Зійшла вона з літака?! Зійшла?!" Потім, до загальної радості, глядачі почули десь поза кадром сповнений хвилювання і переживань голос Рейчел: "Я зійшла з літака". Подальші щасливі вигуки публіки заставили Яна болісно здригнутися.