Читати книгу - "Той, хто вбиває"

проти «зачинених дверей» і протестую проти клопотання прокурора, — сказав я і виголосив свою традиційну промову про те, яку важливу суспільну функцію виконують медії, і що вони є головними гарантами справедливого судочинства.

— Двері зачиняються, — оголосив суддя, ніби кондуктор берґенського фунікулера, щойно я сів на місце.

У відповідь — колективний стогін розчарування і злості з лав преси.

Коли зала спорожніла, і залишилися лише ті, хто мав залишитися, суддя Нільсен обернувся до мене.

— Вашого клієнта не привезли, Бренне?

— Ні, ваша честь. Немає потреби, лише зайве витрачання коштів на доставлення до суду.

— Прокуроре?

— Погоджуюся з адвокатом, — сказала Ґабріеллє Соммер.

— Прекрасно! Надаю слово адвокатові Бренне для короткого обґрунтування, суддя потер очі, позіхнув. — І коли я кажу «коротко», то це коротко.

— Так, ваша честь, — погодився я. — З цим треба швидко закінчити. Як уже відомо суду, Юсеф Мардал засуджений за вбивство Барбари Бломберґ, вирок оскаржений в суді другої інстанції. За статтею 187 кримінального кодексу, Мардал підлягав подальшому триманню під вартою. Але сталося нове вбивство, і це дає підстави сумніватися у справедливості вироку. Жінка на ім’я Геллє Мьорк була знайдена у вівторок увечері мертвою у своєму будинку, її...

— Її знайшов адвокат Бренне, і, наскільки я розумію, уже тільки з цієї причини він мав би бути відсторонений від захисту через можливу особисту зацікавленість, — жовчно процідила Ґабріеллє Соммер.

Суддя Нільсен аж ніби прокинувся від цих слів, запитально глянув на мене.

— Це правда, адвокате Бренне?

Я кивнув.

— Так, я її знайшов, але я не є адвокатом у справі вбивства Геллє Мьорк, тому нема ніякого сенсу говорити про мій відвід. Не бачу жодних підстав, чому я не можу представляти інтереси Юсефа Мардала тут і тепер.

— Гм, — Нільсен за мить замислився. — Дуже тонка межа, але продовжуйте, Бренне.

— Усе вказує на те, що Геллє Мьорк і Барбару Бломберт убив той самий злочинець. Спосіб убивства однаковий в обох випадках. Обидві жертви були задушені синьою нейлоновою мотузкою ідентичної якості.

— Ми говоримо про тип мотузки, яку можна купити в крамницях по всій країні, — урвала мене Ґабріеллє Соммер.

— Імовірність того, що двох жінок в одному місті задушили в однаковий спосіб різні злочинці, мікроскопічна, — вів я далі.

Я вже хотів просити суддю втрутитися, не дозволити прокуророві без кінця мене перебивати, але передумав. Хай собі.

— Спосіб убивства став відомий загалу завдяки неймовірно широкому висвітленню кримінальної справи проти Юсефа Мардала в пресі, — завважила Ґабріеллє Соммер. — Будь-хто міг його наслідувати.

— Так звані вбивства-наслідування трапляються у фільмах та детективних романах, а не в реальному житті, — заперечив я. — Хоча те, що каже прокурор, теоретично можливе.

— Надзвичайно реальна можливість, — знову втрутилася Ґабріеллє Соммер. — Докази проти Юсефа Мардала, надані в міському суді, були незаперечними і...

Тепер прийшла моя черга перебивати.

— Це могло б бути теоретично можливо, якби не одна маленька деталь. Деталь, про яку не згадувалося у медіях і яка не прозвучала в суді, бо ніхто не надав їй значення.

Ґабріеллє Соммер мала розгублений і трохи роздратований вигляд. Вона запідозрила, що йдеться про щось таке, до чого вона не підготовлена, і це їй дуже не подобалося.

Я обійшов стіл, подав судді стосик документів, а потім такий самий стосик поклав перед Ґабріеллє Соммер.

— Я хочу показати суду чотири фотографії. Перша — з вітальні, де було знайдено тіло Барбари Бломберг. На роялі стоїть предмет, який, як я припускаю, є родинним фото в рамці. Не знаю, хто на ньому зображений, але це й не має значення. Хочу звернути увагу суду, що дві фотографії лежать донизу зображенням.

Суддя Нільсен одягнув окуляри, довго вивчав світлини.

— Куди ви хилите, пане Бренне?

— Дайте мені лише одну хвилину, ваша честь.

— Та це... — почала Ґабріеллє Соммер, але чи то Нільсена зацікавили фото, чи йому нарешті стало досить безконечних утручань прокурора, але він різко поставив її на місце.

— Дайте адвокатові Бренне договорити, потім прокоментуєте!

Я зняв зі стосика новий аркуш.

— Це фото зроблене майже на тому ж місці, але вже бачимо, що обидві фотографії, які перед цим лежали лицем донизу, гарно поставлені, як і належить. Вочевидь, криміналісти, які досліджували всі поверхні в помешканні, поставили їх, не замислюючись, як вони стояли досі. Але й це не так важливо. Важливо те, що ми можемо побачити мотив на обох фото. Це — дитячі фото жертви.

— Так, я бачу, — сказав Нільсен. — Однак не вловлюю, у чому заковика.

— Погляньте на інший документ, з іншого місця злочину, — сказав я. — На нічному столику Геллє Мьорк також стояла фотографія у рамці. Як бачите, вона теж лежить зображенням донизу, — я прокашлявся, ковтнув води й повів далі: — Випадково я бачив це фото раніше. Сьогодні вранці я попросив криміналістів передати його мені. Як і на попередній фотографії, тут зображено маленьку дівчинку, найвірогідніше покійну сестру Геллє Мьорк. Зрештою, хто саме зображений, несуттєво. Суттєво, що на обох місцях злочину знайдено дитячі фотографії, і лише вони перевернуті донизу зображенням.

Ґабріеллє Соммер таки урвався терпець.

— Та це сміховинно! Те, що світлини лежать лицем донизу, чиста випадковість. Мабуть, перекинулися під час боротьби, яка, скоріш за все, зав’язалася між убивцею та жертвою.

Я похитав головою.

— Не думаю... Якщо приглянетеся уважніше, помітите, що всі предмети поблизу не розкидані. Ні, це зроблено навмисне.

— Але ж навіщо?! — запитала Ґабріеллє Соммер. — З усіх відомих мені притягнутих за вуха теорій ця найбільш ідіотична!

— Бо вбивця не міг убивати перед портретами, які свідчать, що жертви були колись маленькими невинними дітьми.

Суддя Нільсен застережно підняв руку, закликаючи нас замовкнути, а тоді почав уважно вивчати фотографії. Після довгого мовчання він підвів голову й пильно глянув на мене.

— Хай вам чорт, Бренне, але ви, здається, маєте рацію. Якийсь душевно вразливий убивця... Ким би він не був, мушу визнати, що це не ваш клієнт. Занадто багато схожого в обох убивствах, щоб бути випадковістю. Якщо я правильно розумію, прокуроре, немає ніякого сумніву, що Юсеф Мардал сидів у в’язниці на момент скоєння останнього вбивства?

Ґабріеллє Соммер сиділа, мов оглушена, але здаватися наміру не мала. Вона наполягала, що існує небезпека уникнення покарання, говорила про необгрунтовані ризики, про те, що