Читати книгу - "Полонянка власних снів, Любава Олійник"

Розділ 29

Враз мої вуха вловили кроки, що наближалися до дверей, і їхній звук, як передвісник небезпеки, розбудив у мені первісний страх. Інтуїція, цей внутрішній голос, що рідко мене підводив, підказувала, що це Шаруккін, і зустрітися з ним зараз означало потрапити у його хитромудру пастку, з якої невідомо, чи зможу я вирватися неушкодженою. Серце моє закалатало, наче шалений барабан, відбиваючи свій ритм десь у горлі, відлунюючи у скронях і закладаючи вуха настільки, що я відчувала лише прискорений пульс, і не могла навіть поворухнутися. Секунди, наче тягучий сироп, розтягнулися у вічність, наповнені лише стукотом мого переляканого серця, і я відчувала, що моє тіло перетворилося на камінь, і я нездатна ні на що, крім жаху. Чоло вкрилося дрібними крапельками поту, і щось торкнулося його, немов легкий дотик метелика.

Від несподіванки, наче мене вдарило струмом, я здригнулася і зіскочила на ліжку, намагаючись збагнути, де я і що відбувається.

— У пацієнтки жар, негайно кличте лікаря! — почулися немов з далекої безодні надто гучні звуки, що змусили мене миттєво розплющити очі. — Ананіє, — тихо промовила медсестра, її голос звучав збентежено, коли я розплющила очі, — ох і влетить мені за те, що я не зробила Вам укол, — і в її словах я почула відтінок щирого занепокоєння, — не видавайте мене, заради Бога, — благаючим тоном додала вона.

Усвідомлення того, що мій жахливий сон, наче нічний кошмар, скінчився, викликало у мене відчуття непідробного полегшення. Я видихнула, наче скинула важкий тягар з плечей, хоч тіло й досі перебувало у стані напруженого зціпеніння, проте реальність, якою б вона не була, виявилася моєю рятівною соломинкою. На мене, немов на диво, продовжувала дивитися стурбована медсестра, а я, перевівши подих, та намагаючись взяти під контроль свою нервозність, трохи заспокоїлася, і мої думки стали чіткішими.

— Звісно, це не обговорюється, — запевнила її я спокійно, — до речі, я навіть не спитала, як Вас звуть, — додала я, намагаючись налагодити контакт.

— Сандра, — вона полегшено усміхнулася, і її обличчя одразу ж помолодшало, та стало виглядати зовсім юним, наче вона нещодавно закінчила навчання та отримала диплом.

— Дякую, Сандро, що мене розбудили, — і в моїх словах була щира вдячність, — мені просто наснився жахливий сон, — додала я і намагаючись переконати себе та інших, сказала, — зі мною все гаразд, — намагаючись надати моєму голосу впевненості.

Проте, за лічені хвилини, палата, наче вулик, наповнилася медичним персоналом, їхні голоси, немов бджолиний рій, наповнили собою простір. Мені поміряли температуру, підключили якийсь прилад до пальця, аби відстежувати мій стан, і до палати зайшли двоє лікарів, один з яких, навідувався до мене раніше, а іншого я бачила вперше, тому одразу насторожилася, відчувши у ньому небезпеку. Чоловік, середніх років, з вузькими, прищуреними сірими очима, що нагадували очі хижака, дивився на мене з якимось дивним виразом, немов він намагався заглянути мені в душу, і витягнути звідти усі мої таємниці. Високий, кремезний, з сивими скронями, довгим носом з горбинкою та подовженим обличчям, він підійшов впритул до мене, не відводячи пильного погляду, і, наче на допиті, почав ставити питання:

—Ананіє Варбург, що стало причиною ваших тривог? Що саме Вам наснилося?, — і його голос прозвучав настільки авторитарно, що у мене по спині пробігли мурашки.

Усе це видавалося мені надто підозрілим, а його пильний погляд викликав непідробну тривогу.

— Хто ви? — моє питання прозвучало насторожено, і, мабуть, виявилося очікуваним для нього. Чоловік випростався, і самовдоволено відрекомендувався:

—Алехандро Далларас, лікар-психіатр, -  в його голосі прозвучали нотки самовпевненості.

— Чому ви вирішили, що мені потрібна ваша допомога? — моє серце стиснулося від неприємного передчуття, — хто вас прислав? — додала я, і мій голос наповнився підозрою.

— Ваш наречений та батько стурбовані вашим станом здоров’я, а оскільки це може бути спадково… — він навмисно зробив паузу, а мої очі розширилися від здивування та обурення, і я відчула, як мої щоки спалахнули від гніву, — потрібно Вас ретельно оглянути, — завершив він, і в його словах прозвучав відвертий натяк, що мене просто хочуть оголосити божевільною.

Його слова стали для мене важким та неприємним відкриттям, як отрута, що повільно просочується у кров. То ось що вони замислили, — промайнула у моїй голові думка. Зараз зроблять мене божевільною, і насильно віддадуть заміж за Константина, як безвольний трофей. А оскільки у мене буде «діагноз», що нагадує клеймо, то і мови не може бути про якісь самостійні кроки у житті. Так батько «розправився» з матір’ю, що тепер нагадувала стару монашку, і не має права висловити жодного протесту, і тепер мене чекає така ж доля. Та вона і не мала права мабуть зі мною говорити, — промайнула у моїй голові гірка думка, — адже після того, як батько переконався в тому, що я вийшла з коми, він маму до мене не пустив, і невідомо де вона зараз, і моє серце наповнилося розпачем, немов я опинилася у пустелі без надії на порятунок. Про Емрé взагалі намагалася не думати, лише сподіваюся, що він живий та неушкоджений, і в моєму серці жевріла надія, наче маленький вогник серед темряви.

Схоже, моє становище геть кепське, і з мене хочуть зробити безвольну ляльку, якою можна маніпулювати, і що моя хвороба, як безжальна зброя, грає на руку моїм ворогам. А хвороба матері, яка проявилася внаслідок важкої травми голови, до речі, не без участі самого ж батька, зараз стала абсолютно доречною, і з мене хочуть зробити навіжену, безправну істоту, що стане маріонеткою у чужих руках. Тепер мене видадуть заміж, отримають спадкоємця, і вертітимуть долями людей на свій розсуд, як пекарі тісто.

— Гаразд, — спробувала усміхнутися я до психіатра, і мій погляд був наповнений незламною волею, — От і добре, — задумливо, не відводячи від мене свого пильного погляду, продовжував мене оглядати психіатр, затримуючи свій погляд на моїй фігурі, що змусило мене знітитися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍