Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

Вечеря проходила у напруженій тиші. Свічки на столі ледь колихалися від найменшого руху повітря, кидаючи хисткі тіні на стіни. Срібні прибори м’яко виблискували в світлі, а тонкий аромат спецій змішувався з легким запахом воску. 

— Єдине, що може змусити мене відмовитися від союзу з вами — це ваше «ні», яке, до речі, ви мені так і не сказали.  

Не сказала тоді — не скажу і зараз!  

Я різко застрибнула на коня, змушуючи бідну тварину мчати вперед. Мені б дуже хотілося залишити все позаду: і його слова, і його погляд, і своє власне серце, яке боляче стискалося в грудях, але… 

— Повірте, в моїх намірах не було нічого поганого, — знову пролунав у моїй голові м’який голос Радимира. — Я лише хотів переконатися, що з вами все гаразд.  

Зі мною все гаразд. А з вами, ваша світлосте, все гаразд? Що ви відчуваєте зараз, сидячи в підземеллі монастиря, відділений від усього світу хрестами й молитвами? Чи згадуєте той день, коли ми танцювали удвох під дощем? Ви ж пам’ятаєте той дощ, який створили у їдальні в день нашого знайомства, чи не так? Пам’ятаєте, як ми танцювали під ним? Володимир тоді грав на скрипці, а мій батько пильно стежив за кожним вашим рухом.  

Якби ж він тільки знав, що саме я перша взяла вас за руку! Я не боялася цього дотику, поки ви не змусили мене засумніватися у власних діях і не відправили на уроки етикету.  

Якби ж він знав, що ми посварилися через це! Що я боялася, що ви виженете мене з маєтку… Проте тепер я нарешті все зрозуміла. Завдяки Вельзевулу:  

— Я візьму за руку того, хто має стати моїм новим сосудом перед тим, як влізти в його тіло…  

Якщо так подумати, ваша світлосте, ви ніколи по-справжньому не брали мене за руку. Ніколи. Але у всьому був сенс від самого початку. І навіть у тому, що ви відштовхували мене від себе, хоча перед цим написали любовного листа.  

Тепер я бачу картину повністю. Ви справді любили мене від самого початку. Тому й боялися нашкодити. Впевнена, що навіть листа ви написали під впливом Вельзевула. Чи принаймні після розмови з Володимиром.  

Єдине, чого я так і не зрозуміла… Чи була хоча б крихта правди в тому, що казав Володимир? Кому він насправді служив? Кому клявся у вірності?  

 

… Сидячи на коні, я різко перевела подих, усвідомивши, що моя рука вже кілька хвилин стискає тканину сукні. Я не могла дозволити собі вагання. Часу більше не  було на це.  

— Скажи, ти хочеш змінити своє життя? — звернулася я до Михася, уважно спостерігаючи за його реакцією.  

— Що ви маєте на увазі, панно? — його голос прозвучав насторожено, але я бачила, як у його очах промайнуло щось — цікавість? Спокуса?  

Я вдихнула глибше, вдивляючись у свого співрозмовника, ловлячи кожен порух його обличчя.  

— Уяви собі силу, яка здатна дати тобі все, що ти забажаєш. Тобі потрібно лише прийняти її й дозволити їй брати контроль над твоїм тілом під час повні… Ти б погодився на це?  

Михась хмикнув, похитав головою й посміхнувся — майже зверхньо.  

— Сумніваюсь, що в нашому світі існує щось подібне.  

— А якби існувало? — мій голос став тихішим. — Ти б скористався таким шансом змінити своє життя?  

Тоді Михась різко осадив коня й уп’явся в мене поглядом.  

— Панно, ви ж знаєте… — його голос зробився низьким, майже глухим. — Власні батьки продали мене, щойно мені виповнилось вісім років. Я був їм не потрібен. Зустріч із вашим батьком стала для мене порятунком. Лише завдяки йому я отримав свободу. Але…

Він раптом затнувся, а потім додав, уже жорсткіше, з ледь помітною гіркотою: 

— Якби в мене з’явилася можливість хоч щось змінити… так, я б скористався нею.  

— Тоді хутко за мною!  

За кілька днів я повернулася до монастиря, але цього разу вже не сама. Ми прибули після обіду, коли сонце вже хилилось до заходу. Я швидко пояснила Михасю, що тут і до чого, і почала стежити за монахами. Вистежувала кожен їхній рух, кожен погляд, кожен відбиток чернечих сандалій на кам’яній підлозі, щоб знову непомітно потрапити у підземелля. Але лише після півночі нам вдалося це зробити.  

Михась постав перед Вельзевулом. Демон уважно дивився на нього уважно, повільно, ніби смакуючи, вивчаючи кожен його рух, кожен відтінок його думок. Потім простягнув руку. 

Михась, не зволікаючи, став перед ним на коліна і торкнувся губами його руки. Я напружено стежила за всім цим.  

Щось темне промайнуло в очах Михася. Ледь помітне, але я вловила зміну. Тінь, що накотилася і осіла в глибині його зіниць.  

Я перевела погляд на Радимира. Мій граф був при свідомості. Блідий, виснажений…

— Що з ним тепер буде?  

Михась підвівся, і коли заговорив, його голос уже не належав йому.  

— Нічого, — холодно сказав він хрипким, нелюдським тоном. — Він помре завтра під час ритуалу екзорцизму.  

Я знову глянула на Радимира. Скільки ж всього йому довелося пережити лише через те, що хтось із його предків уклав угоду з князем пекла? Хіба це справедливо?  

Я навіть не зрозуміла, як нахилилася. Мої пальці ніби самі стиснулися на холодному камені. Щойно Михась відвернувся, я, не вагаючись, з усієї сили вдарила його по голові. Він різко похитнувся і впав.  

Я важко дихала. Пальці заніміли, стискаючи камінь. Але я нікому не дозволю більше ображати Радимира! Якщо потрібно буде, я сама стану демоном…

Михась знепритомнів. Його тіло безвольно розпласталося на кам’яній підлозі. Я не стала гаяти ні секунди. Швидко нахилилася до нього, торкаючись його шиї — серце билося, хоча й повільно. Чудово...  

Підбігла до Радимира.  

— Ваша світлосте! — пошепки покликала його, намагаючись змусити сфокусувати погляд на мені.  

Він повільно повернув голову. Очі його блищали гарячковим блиском, а губи були потріскані. Здавалося, він не бачив мене. Проте чув.

— Милослава?..  

— Так, це я! Ви зможете йти?