Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

Відставити сміх, — кричить старшина.

Щоб чітко і правильно відпрацювати прийом вітання, все — від стільців до вивішених плакатів — змушував вітати. Ох, і намучився він із нами.

У якомусь місті привели нас строєм до лазні. Чоловіки — до чоловічого відділення, а ми — до жіночого. А там жінки кричать, хто що прикриває: "Солдати йдуть!" Нас не розрізниш — дівчата ми чи хлопчаки: ми і підстрижені, і форма на нас військова. А якось пішли до туалету — жінки міліціонера привели. Ми йому кажемо:

— Так куди нам іти?

Він тоді нумо на жінок кричати:

— Це ж дівчата!

— Які то дівчата, то солдати...»

Марія Миколаївна Степанова,

майор, начальник зв’язку

в батальйоні стрілецького корпусу

«Пригадую тільки дорогу. Дорогу... То вперед, то назад...

Коли ми прибули до Другого Білоруського фронту, нас хотіли в штабі дивізії залишити, мовляв, ви жінки, навіщо вам на передову. Ми: "Ні, ми — снайпери, нас посилайте куди слід". Тоді вони нам кажуть: "Відправимо вас до одного полку, там хороший полковник, він дівок береже". Різні командири були. Нам так і сказали.

Той полковник нас зустрів такими словами: "Дивіться мені, дівки, приїхали воювати, воюйте, а іншими справами не займайтеся. Кругом чоловіки, а жінок немає. Біс його знає, як вам іще цю штуку пояснити. Війна, дівки..." Він розумів, що ми ще геть дрібнота. Вперше налетіли літаки. Я присіла і затулила голову руками, потім вирішила, що руки теж шкода. Не була ще готовою до смерті.

Пам’ятаю, як у Німеччині... Ой, смішно! В одному німецькому селищі нас розмістили ночувати в жилому замку. Багато кімнат, цілі зали. Такі зали! У шафах повно гарного одягу. Дівчатка — кожна сукню для себе вибрала. Мені жовтенька одна сподобалося і ще халат, не передати словами, який це був гарний халат — довгий, легкий... Пушинка! А вже спати треба лягати, всі втомилися страшно. Ми надягли ці сукні й лягли спати. Одяглися в те, що нам сподобалося, і відразу заснули. Я лягла в сукні й халат ще наверх...

А якось у покинутій капелюшній майстерні вибрали собі по капелюшку і, щоб побути в них хоча б трохи, спали всю ніч сидячи. Уранці встали... Подивилися ще раз у дзеркало... І все зняли, наділи знову свої гімнастерки, штани. Нічого з собою не брали. У дорозі і голка важка. Ложку за халяву увіткнеш, та й годі...»

Белла Ісааківна Епштейн,

сержант, снайпер

«Чоловіки... Вони такі... Не завжди нас розуміли...

Але свого полковника Птіцина ми дуже любили. Звали "Батя". Він не був схожий на інших, розумів нашу жіночу душу. Під Москвою, це ж відступ, найважчий час, а він нам каже:

— Дівчата, Москва поряд. Я привезу вам перукаря. Фарбуйте брови, вії, завивки робіть. Нехай це не годиться, але я хочу, щоб ви були гарними. Війна довга... Швидко не скінчиться...

І привіз якусь перукарку. Ми зробили завивки, пофарбувалися. І такі щасливі...»

Зінаїда Прокопівна Гомарева,

телеграфістка

«Побігли по льоду Ладозького озера... У наступ. Відразу потрапили під сильний обстріл. Кругом вода, поранять — людина йде відразу на дно. Я повзаю, перев’язую, підповзла до одного, у нього ноги перебиті, втрачає свідомість, але мене відштовхує й у свій "сидір" — мішок, значить, лізе. Свій "НЗ" шукає. Поїсти — хоча б перед смертю... А ми, коли пішли по льоду, отримали продукти. Я хочу його перев’язати, а він — у мішок лізе і хоч би що: чоловікам якось дуже важко було голод перетерпіти. Голод для них був страшніший за смерть...

А я про себе ось що запам’ятала... Спочатку боїшся смерті... У душі по сусідству і подив, і цікавість. А потім ні першого, ні другого — від втоми. Завжди на межі сил. За межами. Залишається наостанку лише страх — бути негарною після смерті. Жіночий страх... Тільки б не розірвало на шматки набоєм... Я знаю, як це... Сама підбирала...»

Софія Костянтинівна Дубнякова,

санінструктор

«Йшли і йшли дощі... Біжимо по багнюці, люди падають у ту багнюку. Поранені, убиті. Так не хочеться гинути в цьому болоті. У чорному болоті. Ну, як юній дівчині там лежати... А якось, це вже в білоруських... Оршанських лісах, там дрібні кущі з черемхою. Проліски блакитні. Весь лужок у блакитній барві. Загинути б ось у таких кольорах! Тут лежати... Дурненька ще, сімнадцять років... Це я собі так смерть уявляла...

Я думала, що померти — це наче кудись полетіти. Якось ми вночі розмовляли про смерть, але лише раз. Боялися вимовляти це слово...»

Любов Іванівна Осмоловська,

рядова, розвідниця

«Наш полк був цілковито жіночий... Вилетіли на фронт у травні сорок другого року...

Дали нам літак "По-2". Маленький, тихохідний. Літав лише на малій висоті, часто на бриючому польоті. Над самою землею! До війни на ньому вчилася літати молодь в аероклубах, але ніхто й гадки не мав, що його використовуватимуть, щоб воювати. Літак був дерев’яної конструкції, суцільно з фанери, обтягнутої перкалем. Узагалі