Читати книгу - "Червоний Дракон"

неабияке мистецтво, що зараз, на жаль, занепадає.

Свого часу бабусі добре це вдавалося. Попервах її зусилля справді прикрашали приймання їжі для двох чи трьох старих, які були здатні до послідовного вислову думок.

Френсіс сидів на хазяйському місці на протилежному кінці алеї хитливих голів, поки бабуся виманювала спогади тих, хто ще міг щось пригадати. Вона виявляла гострий інтерес до медового місяця місіс Флодер, що вона провела в Канзас-Сіті, по кілька разів вислуховувала оповідки містера Ітона про жовту гарячку, жваво реагувала на випадкові, нерозбірливі звуки, що видавали решта.

– Хіба не цікаво, Френсісе? – казала бабуся й теленькала у дзвоник, вимагаючи наступну страву. Їжа складалася з різноманітних м’ясних і овочевих каш, але вона поділяла їх на багато потрав, чим дуже ускладнювала роботу кухарок.

Казуси за столом ніколи не обговорювалися. Покалатати у дзвоник, кинути на півслові жест – і слуги одразу клопоталися тими, хто пролив суп, заснув чи забув, чому сидить за цим столом. Бабуся завжди тримала стільки челяді, скільки дозволяв бюджет.

З погіршенням загального стану здоров’я бабуся почала втрачати вагу, і тепер влізала в сукні, що давно вже лежали по скринях. Деякі були навіть елегантними. Рисами обличчя й зачіскою вона набула разючої подібності до Джорджа Вашингтона на однодоларовій банкноті.

На весну її манери трохи занепали. Вона верховодила трапезами й нікому не дозволяла перебивати її оповідки про дитинство в Сент-Чарльзі, ба навіть ділилася особистим, щоб надихнути й напутити Френсіса та інших.

1907 року бабуся й справді красувала, її запрошували на найкращі бали по той берег річки, в Сент-Луїсі.

І в цьому був «наочний приклад» для всіх, як вона казала. При цьому демонстративно дивилася на Френсіса, який схрещував ноги під столом.

– Я народилася в той час, коли медицина була нездатна виправити невеличкі похибки природи, – розповідала вона. – Мені дісталася чудова шкіра й волосся, і я цим сповна користалася. А зуби я компенсувала своєю сильною особистістю й безжурним характером – і робила це так успішно, що прикус став моєю «перчинкою». Гадаю, зуби можна назвати моєю «чарівливою візитівкою». Я б ні на що у світі їх не проміняла.

Вона докладно пояснювала, що не довіряла лікарям, проте коли зрозуміла, що через проблемні ясна може позбутися зубів, то звернулась до одного з найкращих дантистів Середнього Заходу – лікаря Фелікса Бертля, швейцарця. «Швейцарські зуби» лікаря Бертля були дуже популярними серед певного прошарку американців, як казала бабуся, і клієнтура в нього зібралася визначна.

Оперні співаки, які боялися, що нова форма ротової порожнини може змінити їх голоси, актори й інші публічні особи – вони їхали навіть із самого Сан-Франциско по щелепи на замовлення.

Лікар Бертль міг точно відтворити природні зуби пацієнта й експериментував із різними стоматологічними сумішами та їхнім впливом на резонанс.

Коли лікар Бертль закінчив роботу над її щелепами, зуби мали такий самий вигляд, як і раніше. Прикус компенсувала особистістю, не втрачаючи свого унікального шарму, як пояснила бабуся зі шпичкуватою посмішкою.

Якщо в цьому й був якийсь наочний приклад, то Френсіс зміг його оцінити тільки значно пізніше: він так і не дочекався подальших пластичних операцій, доки сам не зміг за них заплатити.

Френсіс витримував ці трапези завдяки тому, що опісля на нього чекала винагорода.

Щовечора чоловік Королеви-матері Бейлі приїжджав за нею на запряженому мулами возі, яким він возив дрова. Якщо бабуся клопоталася на горішньому поверсі, то Френсіс міг прокататися з ними алеєю до головної дороги.

Він цілий день чекав на цю вечірню поїздку, аби всістись у візку поруч із Королевою-матір’ю, її високий, плаский, майже невидимий в темряві чоловік мовчки правитиме мулами, а гравій хрумтітиме під залізними шинами, перекриваючи дзеленькання вудил. Двійко коричневих, подеколи вимазаних брудом мулів, короткі гриви стирчать, мов щіточки, хвости батожать крупи. Запахи поту, прокипілої бавовняної тканини, нюхального тютюну й теплого запрягу. У повітрі стояв аромат деревного диму, якщо містер Бейлі розчищав нову ділянку в лісі, а коли він брав туди з собою рушницю, то в ящику воза лежали кролики й білки – витягнутими тушками, мов вони кудись бігли.

Їдучи алеєю, вони не розмовляли, тільки містер Бейлі говорив із мулами. Віз хитався, і хлопчик із задоволенням утикався в боки подружжя Бейлі. Його зсаджували наприкінці алеї, і він давав свою вечірню обіцянку – одразу вертатися додому, а потім дивився, як вдалині зникає ліхтар возу. Він чув, як вони розмовляють дорогою. Інколи Королева-мати казала чоловікові щось потішне, і вони разом сміялися. Френсіс стояв у темряві, і йому було приємно слухати подружжя Бейлі й знати, що вони сміються не з нього.

Згодом його думка з цього приводу зміниться…

Час від часу Френсіс Доларгайд грався з дочкою скіпщика, який жив за три поля від Доларгайдів. Бабуся дозволяла їй приходити гратися, бо раз у раз вдягала дівчинку в сукні, що їх Меріан носила в дитинстві.

Апатичне рудоволосе дівча, часто воно було надто втомлене, аби брати участь у моторних забавках.

Одного спекотного червневого дня по обіді, коли дітям набридло вудити соломинками мурашиних левів у загорожі при курнику, дівчинка попросила Френсіса показати свої статеві органи.

У закутку між курником і низькою огорожею, що затуляла їх від низьких вікон будинку, Френсіс показав себе дівчинці. Вона відплатила тим же, спустивши свої бавовняні трусики до кісточок. Коли Френсіс сів навпочіпки, щоб усе роздивитися, з-за рогу шаснуло безголове курча, воно пересувалося на спині, здіймаючи крилами пил. Стриножене дівча відскочило назад, як птах забризкав її ноги кров’ю.

Френсіс схопився зі спущеними штанами, і саме в цей момент з-за рогу вийшла Королева-мати, яка шукала курча, і побачила дітей.

– Послухай-но, хлопчику, – спокійно мовила вона, – ти хотів побачити, що до чого, і вже побачив, тож тепер ходіть, знайдіть собі якесь інше заняття. Бавтесь, як годиться дітям, і одягу не знімайте. А тепер ви разом із дівчинкою допоможете мені піймати того півника.

Збентеження дітей швидко минуло, поки вони ловили прудкого півня. Але з горішніх вікон за ними стежила бабуся…

Бабуся догледіла, коли Королева-мати пішла з двору. Діти подалися в курник. Бабуся перечекала п’ять хвилин, а тоді тихо їх спостигла. Вона розчахнула навстіж двері й побачила, як малі збирають пір’ячко на капелюшки.

Бабуся відправила дівчинку додому, а Френсіса повела до будинку.

Сказала, що після покарання він повернеться в притулок до брата Бадді.

– Іди нагору. Іди до себе в кімнату, знімай штани й чекай, поки я принесу ножиці.

Він чекав у кімнаті