Читати книгу - "Крейдяна Людина"

Ми якраз витягали з духовки печиво з родзинками, мармітом[20] і арахісовою пастою, коли додому, десь за годину після мого приїзду, повернулась мама.

— Ми тут! — гукнув тато.

Мама зайшла до кухні. Я подивився на неї і відразу зрозумів: щось сталося.

— У клініці все добре? — запитав тато.

— Що? А, так. Я все владнала, тепер усе гаразд. — Проте вигляд вона мала схвильований і засмучений.

— Мамо, що таке? — поцікавився я.

Вона подивилася на нас із татом і нарешті сказала:

— Дорогою додому я проїжджала повз будинок містера Геллорана.

Я напружився. Невже вона мене бачила? Ні, це неможливо. Я вже давно вдома. А може, хтось інший бачив мене і розказав їй, або вона сама здогадалася, бо вона моя мама і шостим чуттям визначає, коли я роблю щось погане.

Насправді це було зовсім інше.

— Там була поліція і… «швидка».

— «Швидка»? — перепитав тато. — Чому?

Вона додала ледь чутно:

— Вони виносили тіло, на ношах.

Самогубство. Поліція приїхала заарештувати містера Геллорана, а знайшла його на другому поверсі в переповненій ванні, від чого під нею вже почала просідати і протікати стеля. Вода, що крапала на кухонний стіл, мала світло-рожевий колір. Червоною вона була у ванні, де лежав містер Геллоран із глибокими повздовжними порізами на руках, від зап’ясть аж до ліктів. Не прохання про допомогу. Останній крик, на прощання.

Вони знайшли перстень. Із залишками лісової багнюки. У поліції більше не було сумнівів. Вони дістали той неспростовний доказ, якого їм бракувало. Містер Геллоран убив Вальсову Дівчину, а потім наклав на себе руки.

Я так ніколи й не зізнався. Я добре розумів, що мав би це зробити, проте мені було дванадцять, я був наляканий та й узагалі дуже сумнівався, що хтось би мені повірив. Мама подумала б, що я намагаюся допомогти містерові Геллорану, хоч йому вже ніхто не міг зарадити. Ані йому, ані Вальсовій Дівчині. То яка тоді користь від мого зізнання?

Повідомлень більше не було. Не було й крейдяних чоловічків. Більше ніяких жахливих трагедій чи звірських убивств. Мабуть, найгіршим, що трапилося в Андербері за наступні кілька років, була історія з циганами, які поцупили мідь із даху церкви. Ну і, звісно, ще та аварія, коли Міккі врізався в дерево й мало не вбив себе й Ґева.

Та це не означає, що всі відразу про все забули. Після вбивства та інших прикрих випадків Андербері зажило лихої слави. Місцеві газети впродовж кількох тижнів обговорювали цю тему.

— Скоро до недільного випуску додаватимуть безкоштовну крейду, — одного вечора роздратовано прокоментувала мама.

Гладкий Ґев казав, що його тато думав змінити назву пабу з «Буйвола» на «Крейдяну Людину», але мама його відмовила.

— Ще рано, — сказала вона.

Якийсь час після всіх тих подій містом вешталися групки незнайомців. Вони були одягнені в теплі куртки з каптурами і практичні черевики, всюди носили з собою фотокамери й записники. Вони юрбилися в церкві й тинялися лісом.

— Жахолови, — казав на них мій тато.

Я мусив запитати його, що то означає.

— Це люди, які полюбляють дивитися на щось моторошне або відвідувати місця, де стались якісь страшні трагедії. Їх іще називають ненаситними гончаками смерті.

На мій погляд, їм дужче пасував другий варіант. Гончаки смерті. Саме такий вигляд мали ті люди з довгим волоссям і похмурими обличчями, які, здавалося, постійно зазирали в чужі вікна чи схилялися ледь не до самої землі, без упину клацаючи своїми «Поляроїдами».

Часом можна було почути, як вони питали: «А де той будиночок, у якому жила Крейдяна Людина?», «Чи був хтось із вас із нею знайомий?», «Чи має хтось її малюнки?».

Про Вальсову Дівчину ніколи не питали. Правду кажучи, нею загалом ніхто не цікавився. Її мама дала газетам тільки одне інтерв’ю. Вона розказувала про те, що Еліза дуже любила музику, хотіла стати медсестрою, щоб допомагати таким самим скаліченим людям, як вона, і якою мужньою вона була після тієї трагедії на ярмарку. Але вийшла лише малесенька стаття. Складалося таке враження, ніби її хотіли забути. Немов пам’ять про те, що Еліза була живою людиною, могла зіпсувати всю історію.

З часом навіть гончаки смерті поховалися до своїх будок. А перші шпальти посіли нові моторошні історії. Деколи про вбивство згадували в якомусь часописі чи висвітлювали в якійсь детективній телепрограмі.

Однак не все у цій справі було таким однозначним. Залишилися дивні нікому не зрозумілі подробиці. Усі думали, що це містер Геллоран напав на отця Мартіна і намалював у церкві тих крейдяних чоловічків, але ніхто не міг пояснити чому. Сокири, якою порубали тіло дівчини, теж не знайшли…

І, звісно ж, так і не вдалося знайти голову Вальсової Дівчини.

Хоч ми й не могли дійти згоди, коли ж усе почалося, гадаю, для кожного з нас день смерті містера Геллорана був тим днем, коли все скінчилося.

2016 рік

Татів похорон, у певному сенсі, на кілька років припізнився. Чоловік, якого я знав, помер задовго до того. Зосталася лише порожня оболонка. Усе, що робило його тим, ким він був, — його уміння співпереживати, його почуття гумору, його сердечність, навіть його дурнуваті прогнози, — усе зникло. Як і його спогади. Мабуть, це було найгіршим. Бо хто ми, як не сукупність нашого досвіду і речей, що їх збираємо й колекціонуємо протягом життя? Якщо їх забрати, залишиться тільки купка шкіри, кісток і кровоносних судин.

Якщо душа справді існує, — у чому я поки що не до кінця переконався, — то татова покинула його ще до того, як пневмонія вклала його на стерильне та біле лікарняне ліжко. Тато стогнав і марив, від колись високого життєрадісного чоловіка лишилася сама шкіра та кістки. Я не впізнав ту подобу людини, на яку він перетворився. Мені соромно зізнатись, але коли мені сказали, що він помер, насамперед я відчув зовсім не смуток, а полегшення.

Похорон був маленький і відбувся в крематорії. Були тільки ми з мамою, кілька татових друзів із журналів, для яких він писав, Гоппо з мамою і Гладкий Ґев зі своїми батьками. Я не заперечував. Я не вважаю, що цінність людини визначається кількістю охочих провести її в останню путь. Більшість людей має забагато друзів. І я вживаю слово «друг» у широкому сенсі. Онлайн «друзі» — не справжні друзі. Справжні друзі — це зовсім інше. Справжні друзі завжди поряд, хай що станеться. Справжні друзі — це люди, яких ти в однаковій мірі любиш і ненавидиш,