Читати книгу - "Бурштин"

тобі не тир, не комп’ютерна стрілялка – це реальність. До того ж він мстився за товаришів.

Хоча які там товариші? Справжніх друзів у нього не було протягом усього життя. У школі його, замореного, затурканого, не бив хіба лінивий. Учителі теж не надто переймалися долею не дуже здібного учня. Вдома – повсякчас п’яний батько, істеричка мати. Ледь закінчив ту школу, до того часу вже добряче прилучившись до екстазі й оковитої. В армію забрали майже силоміць: менти прихопили обкуреного хлопця біля місцевої «наливайки». Слідчий сказав: або підеш за статтею за зберігання наркотиків і хуліганство, або в армію.

В армії його – «торчка заглищеного» – товкли вже «діди». Один із сержантів, справжній садист, тримав його за боксерську грушу, міг сп’яну підняти посеред ночі й надавати так, що кров із горла. Дем’ян думав: звільниться, знайде і вб’є гадину. Але то думки, а доводилося мочки терпіти. Одне в плюс – годували щодня. А ближче до закінчення служби вже й сам мутузив салаг, мстився, але не тому катюзі-сержанту, а переляканим селюкам. Запам’ятав твердо: сильніший завжди правий, а ще той, хто має негласне право на насильство.

Далі отримав сержантські нашивки – а тоді в школу прапорщиків. Там навчили по-справжньому обходитися зі зброєю й помітили, що має залізну витримку й гостре око. Начальство його відзначало, хоча й здавався замкнутим та озлобленим на весь світ. На посаді командира відділення жорстоко знущався з підлеглих, одному рядовому навіть вибив око. Але все було покрите, і Дем’ян зрозумів: коли ти в чині, майже все зійде з рук, тому треба утверджуватися й досягати влади.

А зараз він мав вижити та помститися всім, хто бажав його загибелі. От тільки куди рушити? Чекай, а та сексотка, що здала шефу свою подружку? Її обійстя десь майже поруч.

Поповз борозною край городу, пригадуючи хату, до якої нещодавно заїжджав по дівчинку. Та ось же вона – стіни під шубою, вкрита червоною черепицею. І флюгер на даху. Він ще тоді звернув увагу на нього. З дитинства мріяв, щоб у нього теж на даху крутився такий, як на сусідському домі.

Тихо підповз із боку городу, обережно постукав у шибу. У хаті довго нічого не ворушилося. Постукав удруге, тоді фіранка відхилилася. Вродлива жінка глянула крізь шибу й відсахнулася. Ніби побачила посинілого утопленика. Дем’ян скрутився під вікном, досі трусився, як бездомний собака.

Нарешті двері відчинилися.

– Чого тобі, чоловіче?

– Пані Людмило, вам вітання від Петра Сергійовича!

Молодиця одразу підібралася. Вийшла у двір, поглянула вправо, вліво. А тоді, взявши під руки, швидко затягла гостя до сіней.

– Господи, що це із вами? Ви ж весь обдертий, мокрий, вимащений!

– Та нічого, покупався трохи. Мені б зігрітися та якось перевдягтися…

– Зараз щось дам чоловікове.

Людмила рушила до сусідньої кімнати й почала ритися в шафі. Дем’ян відшукав двері ванної, зайшов, умився. Хатнє тепло трохи відігріло його, пальці на руках вже згиналися майже без зусиль.

– Це хресний приїхав? – почув він дівчачий голос.

Мала виглянула, зустрілася поглядом із Дем’яном – і одразу його впізнала. Позадкувала й несамовито заволала на всю хату:

– Це той дядько, який бив мою маму! І ще він переїхав тітку Варку! – Дівчинка миттю зникла, звідкись долинало лише її схлипування. З кімнати із вбранням у руках вибігла Людмила.

– То це ти накоїв стільки лиха в селі? Саме через тебе вся ця каша заварилася… А я ж гадаю, де я бачила ці витрішкуваті очі? Хлопче, ти ж потонув, я сама бачила, як ту машину скинули в канаву! І знаєш, жоден не пожалкував.

– Виходить, усі помилилися.– Він посміхнувся тією ж крижаною посмішкою.

– Я маю зателефонувати Петрові Сергійовичу!

– Навіть не думай! Я маю зробити йому сюрприз.

Людмила потяглася до кишені халата по мобільний, але Дем’ян перехопив її руку, наче лещатами стиснув зап’ястя.

– Віддай краще мені, я свій десь загубив.

– Відчепись, бо як дам! – Жінка шарпонула руку до себе.– Відпусти! Зараз закричу, тоді тобі вже не відкараскатися!

Він ще міцніше стиснув зап’ястя Людмили. Телефон випав з її руки.

– Пусти, придурок! Степане! Сте…

Жінка кинулася до вікна, але той крик урвався на півслові. Наче вона наштовхнулася на щось невидиме, на якусь прозору стіну. Вдарилася об неї, похитнулася і впала обличчям на підлогу. Між лопаток у неї стирчав великий кухонний ніж.

Дем’ян підійшов, висмикнув ніж, обтер лезо об штани. Тіло навіть не сіпнулося. Він знав, куди завдати удару. Лише в Чечні, коли вперше довелося вбити людину, тоді нудило, навіть блював. А зараз це робота, точна й професійна. За те його й цінував генерал. Підняв мобільний, поклав на стіл, почав перевдягатися.

На ґанку почулися кроки: хтось таки почув жіночий лемент. Дем’ян швидко перетнув кімнату, став за дверима. Двері розчахнулися, до хати забіг розпашілий череватий чолов’яга у військовому кітелі, що не застібався спереду.

– Людо, ти кликала?..– Глянув та обімлів.– Х-хосподи…– тільки й встиг вимовити, побачивши калюжу крові біля жінки на підлозі.

Той Степан навіть не відчув, як щось уп’ялося йому між лопатками, і впав на коліна. Дем’ян ніколи не завдавав удару двічі, цього навчив його командир-чеченець. Чолов’яга ще стояв на колінах, а його очі вже помутніли. Наступної секунди він похитнувся і впав на тіло дружини.

Старший прапорщик професійним оком оцінив картину. Він полюбляв, щоб усе виглядало театрально. Поправив господарю руку, тоді випатрав його кишені. Глянув за мисником. Кілька тисяч і скринька з прикрасами. Він не бандит, але маленька компенсація за стільки років служби не завадить. За стіною хлипала й хлипала дитина. Пішов, глянув, прикинув – ні, зараз йому потрібен заручник, інакше не вибратися звідси.

– Замовкни! – гаркнув на малу. Та зайшлася ще гірше.

Скотчу ніде не знайшов, тому взяв на кухні ганчірку й запхав їй до рота, зав’язав хустиною, але так, щоб не задихнулася. В іншому разі скрутив би шию, але не тепер, не той час. Зв’язав якоюсь плахтиною, взяв під пахву, поніс надвір. Більше не ховався, тепер у нього є надійний захист – мала заручниця.

У гаражі стояв мотоцикл. Дем’ян викотив його у двір, посадив дівчинку перед собою – просто на руль, завів двигун і рушив до щойно збудованої барикади. Не схотів ризикувати, тому ще здалеку вигукнув: мовляв, маю в заручниках малолітнє дівча.

Оборонці барикади були настільки вражені неочікуваним воскресінням озвірілого мента, який спромігся ще й захопити дитину, що навіть не спробували його зупинити.

Розділ 3

Жіноча помста,