Читати книгу - "Вибрані твори. Том II"

щоб розібрати їх, розгортаючи палицею попіл, щоб було світліше).

Таннер (брутально ляснувши його по плечі). Киньте їх у вогонь, президенте.

Мендоса (вражений). Як?

Таннер. Ви жертвуєте свєю кар’єрою заради жалюгідної манії.

Мендоса. Я знаю.

Таннер. Ні, ви не знаєте. Жодна людина не зробила б такого злочину сама собі, коли б цілком усвідомлювала свої вчинки. Невже ви можете дивитись на ці величні гори, на це божественне небо, вдихати ніжне, ароматне повітря і потім говорити так само, як говорить літературна шкапа в Блумсбері?

Мендоса (хитаючи головою). Сьєрра не краща від Блумсбері, щойно вона втратить принаду новини. До того ж, ці гори збуджують мрії про жінок... про жінок з чудовим волоссям.

Таннер. Коротше — про Луїзу. У мене вони не збудять мрій про жінок, мій друже: моє серце непроникливе до кохання.

Мендоса. Не зарікайтеся до ранку, сер. Це дивна країна, повна таємничих чар.

Таннер. Гаразд, побачимо. А поки що на добраніч! (Він лягає й збирається спати).

Мендоса, зітхнувши, теж лягає за його прикладом. На деякий час все завмирає в Сьєррі. Раптом Мендоса сідає і з благанням звертається до Таннера.

Мендоса. Все-таки дозвольте, перш ніж ви заснете, прочитати вам декілька рядків. Мені дуже б хотілося почути вашу думку про них.

Таннер (засинає). Гаразд, читайте, я слухаю.

Мендоса. На клечані свята уперше я тебе побачив, Луїзо, Луїзо...

Таннер (підводячись). Мій любий президенте, Луїза — дуже гарне ім’я, але воно зовсім не римується з клечаними святами.

Мендоса. Звичайно, ні. І не повинно римуватися, бо Луїза не рима, а приспів.

Таннер (погоджуючись). А, приспів. Ну, тоді пробачте. Читайте далі.

Мендоса. Мабуть, вас ці мої вірші не цікавлять? Сподіваюсь, що дальші будуть вам більш до вподоби. (Він декламує повільно, ніжно й соковитим голосом).

Луїзо, я кохаю тебе.

Я кохаю тебе, Луїзо.

Луїзо, Луїзо, Луїзо, кохаю тебе!

Одне ім’я твоє й слово одне

Бринять музикою для мене.

Луїзо, Луїзо, Луїзо, кохаю тебе!

Мендоса закоханий в тебе,

Закоханий в тебе Мендоса.

Як Бога, шанує Мендоса Луїзу,

Лише нею живе.

В цілім світі не бачить

Мендоса нікого,

Крім Луїзи.

Луїзо, Мендоса кохає тебе!

(З афектацією). Звичайно, мені не можна поставити за заслугу складати гарні вірші, коли є таке ім’я. Луїза — вишукане ім’я, еге ж?

Таннер, який майже зовсім заснув, щось мимрить у відповідь.

Мендоса. Коли б була ти, Луїзо,

Дружиною Мендоси,

Мендоси Луїзою, Луїзою Мендоси,—

Життя найщасливіше мав би Мендоса,

Безжурний в коханні своїм до Луїзи.

Ось де справжня поезія від серця — від серця сердець.

Як ви гадаєте, чи зворушить це її?

Відповіді немає.

(Покірливо). Заснув, як і всі. Для всіх це погані вірші, а для мене — небесна музика! Який я ідіот, що відкриваю перед ними своє серце! (Він лягає спати; чути муркотіння). Луїзо, я кохаю тебе; я кохаю тебе, Луїзо; Луїзо, Луїзо, Луїзо, я...

Стрейкер хропе; перевертається на другий бік і знов засинає. Тиша огорнула Сьєрру. Темрява все густішає. Вогонь під білим попелом знов погас. Верховини гірські на тлі зоряного неба видаються незвичайно чорними; аж ось зорі гаснуть, щезають, і, здається, саме небо летить в якесь провалля за всесвітом. І замість Сьєрри — ніщо, абсолютно ніщо. Ані неба, ані верховин гірських, ані звуку. Поза часом і простором: повна порожнеча. Потім десь далеко займається бліде світло і разом із ним якийсь тихий тремтливий звук, нїби без кінця бринить одна й та сама нота якоїсь примарної віолончелі. Потім пара примарних скрипок виконують таку мелодію: У блідому світлі потроху проглядає постать людини, безтілесної, але видимої: причому, як це не безглуздо, вона сидить в порожнечі. На мить вона підводить голову, коли хвиля музики пливе повз неї. Потім, тяжко зітхнувши, спускається, вкрай засмучена, на землю. Скрипки безнадійно повторюють свою мелодію і, нарешті, уривають її, заглушені дальшим голосінням таємничих духових інструментів: Усе це дивно. Можна пізнати в цьому Моцартів виспів; з цього натяку, а також завдяки фіалковим відблискам у блідому світлі, починаєш розпізнавати убір людини, який видає іспанського дворянина XV-XVI сторіччя. Звичайно, що це Дон Жуан; але чому він тут? Як? Навіщо? До того ж, коли він злегенька підводить своє лице, прикрите крисами капелюха, щось — чи не дивно? — нагадує вам Таннера. Лице більш скептичне, зневажливе, гарне лице, блідніше й холодніше; немає в ньому Таннерової рвучкої довірливости й ентузіазму, немає осуги сучасної плутократичної банальности; але схожість безсумнівна, майже тотожність. Куди занесло нас із двадцятого сторіччя й Сьєрри?

У порожнечі займається нове світло, але цього разу не фіалкове, а неприємно-димчасто-жовтого кольору. Й одночасно якийсь примарний кларнет у невимовній тузі виконує такий музикальний мотив: Жовтаве світло рухається: це стара жінка, згорблена й беззуба, блукає в порожнечі. Вона вдягнута, оскільки можна догадатися, в грубий рудуватий одяг якогось чернецького ордену. Поволі і якось безнадійно блукає вона сюди й туди, нагадуючи діловиту осу, поки не натрапляє на те, чого шукає: товариства. Зітхнувши з полегшенням, бідолашна стара хапається за людину і звертається до неї сухим, неласкавим голосом, у якому однаково чується й горда рішучість, і страждання.

Стара жінка. Пробачте мені, але я така самотня, і це місце таке жахливе.

Дон Жуан. Новий приходень з землі?

Стара жінка. Так. Здається, я вмерла цього ранку. Я сповідалась, і мене соборували. Я лежала в ліжку, моя родина була біля мене. Я не відривала очей од розп’яття. Потім усе стемніло. А коли знов посвітлішало, я нічого не могла розпізнати й пішла. Протягом багатьох годин я так і йшла в жахливій самотині.

Дон Жуан (зітхає). Ах! Ви ще не втратили відчуття часу? У вічності скоро його втрачають.

Стара жінка. Де ми?

Дон Жуан. У пеклі.

Стара жінка (гордовито). У пеклі? Я у пеклі? Як ви смієте таке казати!

Дон Жуан (спокійно). А чому ні, сеньйоро?

Стара жінка. Ви не знаєте, з ким говорите. Я — шляхетна пані й вірна дочка церкви.

Дон Жуан. Не сумніваюся.

Стара жінка. Але як же я тоді можу бути в пеклі? Може, це чистець? Я не безгрішна. Хто з нас безгрішний? Але щоб у пеклі! О, ви сказали неправду!

Дон Жуан. У пеклі, сеньйоро, у пеклі, запевняю вас, і ще в кращій його частині, а саме там, де найбезлюдніше. Але ви, може, воліли б товариства?

Стара жінка. Але ж я щиро розкаялася, я сповідалася...

Дон Жуан. У багатьох гріхах?

Стара жінка. Так, я сповідалася, визнавши за собою більше