Читати книгу - "Сповідь з того світу"

голову, інший – руку і ногу, немов після аварії. Курили, підтримуючи рівновагу милицями, а надиміли так, що хоч сокиру вішай…

– Хто курить у лікарні! – гримнув на них Михайло. При вигляді майора вони тут же загасили недопалки і гайнули із максимальною швидкістю, яку тільки могли розвинути їхні милиці.

Всередині, крім того, що пахло димом, несло хлоркою та виходком. Дух цей у першу чергу виходив від старезного, більше жовтого, ніж білого унітаза, а ще від кількох рядів слоїчків з аналізами, рівненько вискладаних на залізній каталці.

Недоля витягнув з кишені пачку сигарет, одну кинув собі до рота, іншу запропонував Михайлові. Той тільки посміхнувся.

– А, ну да, ви ж не палите. Куріння – вбиває. Тоді дай хоч мені покурити перед смертю…

Слідчий дістав запальничку, почав черкати, прикурюючи. Михайло чекав. Він не зауважив, що разом із запальничкою Недоля витяг газовий балончик. Мить – і слідчий бризнув майорові газом просто в лице. Михайло закрив обпечені очі руками, тоді враз отримав удар в пах, коліном у голову, а тоді ногами по корпусу і знову по голові. Навіть незважаючи на свою вагу, Михайло осів: сильні, точні, а головне – несподівані удари зробили свою справу. Він спробував підвестися, далі тримаючись за очі, як отримав ще один удар – прямий ногою у підборіддя. Михайло відбився від стіни, так що аж з неї полетіла плитка, і впав на червоний лінолеум. Недоля затягнувся димом сигарети, видихнув.

– Дебіл ти, Міша. Даремно ти сюди поліз, ой даремно. А знаєш, шо я зараз зроблю? Завалю твого Івана і спишу на тебе, пойняв? О, та ти ше хочеш?

Слідчий витяг із-за пазухи довге шило, пішов до Михайла, що знову почав підводитися. Коротко розмахнувся і вдарив, проте майор заблокував удар. Слідчий знову вдарив – коліном, кулаком, ногою, ще раз кулаком. Тоді спробував ще раз шилом, але й цього разу Михайло заблокував, а тоді враз сам вдарив – у груди. Недолю відкинуло, шило впало на підлогу.

– Ах ти ж падло! – гаркнув Недоля і несподівано вдарив коліном у живіт, а тоді ребром долоні у горло. Далі знову пішла комбінація ударів, деякі Михайло блокував, кілька ж все-таки пропустив. І раптом знову удар – ногою! Михайло відхилився, а нога Недолі щосили врізалася в каталку з аналізами, так що всі вони полетіли на стіни і підлогу.

– Твою мать! – гаркнув Недоля і очима швидко знайшов на підлозі своє шило. Він миттю кинувся туди, але Михайло перехопив його, беручи у свої ведмежі обійми. Тоді враз щосили гепнув ним об стіну, а тоді розвалив тілом слідчого нехитру конструкцію з фанери, що обгороджувала «клозет». Бідна сантехніка, що стояла тут іще з радянських часів, не витримала і розвалилася, заливаючи все водою.

– Міліція! – раптом крикнув хтось так, що аж вуха різонуло. Недоля викрутився з Михайлових обіймів, кинувся до віконця і вискочив з нього у ніч. Михайло також звівся на ноги, обтрушуючись від крові, будівельного пороху та води.

– Не треба міліції, ми вже тут.

У коридорі стояли лікарі і хворі та дивилися на розгромлений туалет та дебелого міліціянта, що стояв посеред усіх цих руїн. Михайло ж зберігав спокій.

– Ми з товаришем порадилися і вирішили, що тут уже час зробити ремонт. У мене є спонсор. Завтра він подзвонить до вашого головного лікаря…

Сказавши це, Михайло пройшов повз людей, що тут же розступилися, і вайлувато потупцяв довгим лікарняним коридором.

Розділ 55

Східняк

Ішов липень 1944 року. Велика Вітчизняна війна тривала: фашисти здаватися не хотіли. Усюди чулися вибухи, гуркіт, смерділо димом, а у броні було жарко, мов у чорта в дупі: сходив уже десятий піт. Нічого, ще трохи попотіємо, а далі вже легше буде. Далі вже – перемога. Велика Перемога. Так, ми взяли вже Львів. Вірніше, не взяли – визволили. Невдовзі всі українські землі позбудуться німецько-фашистської окупації. Для того щоб прорвати оборону ворога і виштовхати його геть із цього краю, наше командування оголосило Львівсько-Сандомирську операцію…

Із тяжкими боями йшли ми все далі на захід. Німці вибудували нову лінію оборони, нашим завданням було її прорвати. Ми рвонули із розгону, та ворог зустрів нас щільним артилерійським вогнем. Дуже щільним. Я і сам не знаю, як наша машина винесла мій екіпаж живим із того пекла: німці підбили усі танки, крім нашого. Ми прорвалися крізь той вогонь, тоді одним махом перескочили болото і зайшли у якесь село на південний захід від Львова.

Вечоріло. Люди десь поховалися, принишкли, так що село зустріло нашу появу гробовою тишею. Я узяв керування танку на себе і, ламаючи паркан-штахетник, повів його до однієї з крайніх хат: треба було замаскуватися. Після тяжкого бою пального у нас було обмаль, снарядів же лишилося на три постріли.

Біля хати стояла невеличка стодола. Часу на роздуми не було, тож я газонув просто до неї.

– Ти чєво? – запитав мене налякано мій механік – грузин Георгій.

– Що головне в танку? – запитав я у відповідь.

– Та знаю, знаю – не всратися! Ой, мамо!

Саме у цей час я пробив нашим дулом стіну, а далі і повністю в’їхав у стодолу. Стали. Кругом було сіно, стіни сяк-так стояли. Дах стодоли готовий був рухнути, але наша башта його підтримувала.

– От і замаскувалися.

Затихли. Стали чекати. Тиша. Із нашої схованки було добре видно дорогу, що заходила у село.

– Повзуть, гади, – раптом прошепотів механік Георгій, вловивши гуркіт німецьких двигунів.

Зайшло четверо «тигрів».

– У нас тільки три снаряди, – нагадав білорус Володя – наш наводчик.

– Нічого. Четвертого прикладом доб’ємо…

Хлопці вже не сміялися із моїх жартів. Звикли. Чи був у них страх? Щось не завважував. Я колись розповідав їм байку про те, що мій дід був запорожцем-характерником. Повірили. Та й не лише вони – у цілому полку легенди ходили про те, що я можу пройти своїм танком вогонь і воду, спуститися у пекло, а тоді й назад неушкодженим вернутися.

Час.

– Вогонь!

Гахнули. Після першого нашого пострілу фашисти так і не зрозуміли, хто стріляв і звідки. Перший їхній танк спалахнув, як свічка, інші почали стріляти безладно: кілька вибухів гахнуло зовсім поруч.

– Відходимо, – прохрипів Володя.

Я заспокоїв, заспівав:

– За Сибіром сонце сходить! Хлопці – не зівайте! Ви на мене, Кармелюка, всю надію майте!

Ми гахнули вдруге, так що другий танк злетів у повітря.

– Ух ти!

Тепер німці вже здогадалися, де наша схованка, приготувалися до бою. Дали залп, тільки нас уже там не було: машина рвонула зі