Читати книгу - "На інших вітрах"

її своїм зрячим оком, і уважно на неї дивиться. Серце Тенар тяжко забилося в грудях.

— Вам подавай повітря і вогонь, — додала вона.

Техану мовчала. Але її здорова рука, смаглява і тонка, міцно стиснула руку Тенар.

— Я ще не знаю напевно, хто я така, мамо, — прошепотіла вона.

— А я знаю! — сказала Тенар. І серце її забилося ще сильніше і важче, ніж раніше.

— Я не така, як Іріан, — спробувала Техану заспокоїти матір. Їй хотілося сказати Тенар щось приємне, дати їй якусь обіцянку — напевно, ніколи не залишати свою прийомну матір, — але в голосі її звучало таке палке бажання літати, така болісна заздрість, така глибинна пристрасть…

— Почекай, почекай, скоро все остаточно з'ясується, — сказала Тенар. Виявилося, їй теж дуже важко говорити. — І ти дізнаєшся, що тобі робити… і хто ти така…

Вони говорили так тихо, що принцеса, мабуть, не змогла б розчути, про що вони говорять, навіть якби розуміла ардичну мову. Про неї вони зовсім забули. Однак Сесеракх, почувши ім'я Іріан, ще ширше розсунула покривала, випростала свої прекрасні руки і, повернувшись до Тенар і Техану, запитала ардичною:

— Іріан, вона є де? — Очі принцеси яскраво блищали в червоній півтіні останнього покривала.

— Десь отам… — Тенар махнула рукою в бік носа корабля.

— Вона… прикидається сміливою, так? Тенар помовчала хвилинку і відповіла:

— Їй не потрібно прикидатися сміливою, Сесеракх. Вона і так абсолютно безстрашна.

— Ах… — зітхнула принцеса, оглядаючи весь корабель і нарешті побачила Іріан, яка стояла на носі поряд з Лебанненом. Король показував кудись вперед, люто жестикулював, говорив з великим натхненням і сміявся. Іріан теж сміялася. Вона була майже того ж зросту, що і король.

— Гололиця! — сердито пробурчала Сесеракх каргадською. А потім додала на ардичній — задумливо і майже нечутно: — Безстрашна.

І зникла під своїми покривалами. Більше вона не рухалася і питань не задавала — застигла, як кам'яна статуя.

Довга берегова лінія Хавнора за кормою корабля зникла у синій імлі. На півночі в височині ще пливла неясно видна вершина гори Онн, але її вже перекривали чорні базальтові скелі острова Омер, які височіли по правому борту, коли «Дельфін» пробирався вузькими протоками Бавнора у Внутрішнє море. Сонце яскраво світило, дув свіжий вітер — наступав ще один чудовий ясний день. Жінки влаштувалися під парусиновим навісом, який моряки натягнули позаду каюти. Вони явно принесли судну удачу, і моряки намагалися, як могли, догодити їм хоча б в дрібницях — і намагалися від чистого серця. З чарівниками, які здатні принести кораблю в рівній мірі і удачу, і невдачу, моряки теж обходилися дуже добре і теж влаштували для них навіс на юті, де їм було зручно дивитися вперед. Для жінок моряки навіть роздобули десь оксамитові подушки, що потрапили на судно, мабуть, турботами короля і його дворецького. Чарівники ж цілком задовольнилися згорнутою в кілька разів парусиною.

Олдер бачив, що його теж вважають одним з чарівників, але нічого з цією помилкою вдіяти не міг, хоча це його вельми бентежило: адже Онікс і Сеппел могли подумати, що він вважає себе рівним їм. Ця думка турбувала його особливо сильно ще й тому, що тепер він чаклуном більше не був, бо його дар безслідно зник. У нього не залишилося ні крапельки чарівної сили. Він знав це так само точно, як знав би, наприклад, що втратив зір або здатність рухати руками і ногами. Тепер він би навіть розбитої кружки полагодити не зміг, хіба що за допомогою звичайного клею. Але для цього, зрозуміло, особливої майстерності не потрібно.

Але у нього було таке відчуття, що крім майстерності латальника, він втратив ще щось дуже важливе. І тепер через цю невідому втрату — в точності як і після смерті дружини — він перебував в якійсь тупій прострації, де немає місця радості, де з ним не може статися нічого нового, де все застигло в заціпенінні і ніщо ніколи не зміниться.

Мабуть, це відчуття було пов'язане з якимось більш широким аспектом його дару. Олдер весь час думав про це, намагаючись розгадати, яка ж була справжня природа його майстерності. «Схоже на те ніби раніше я завжди знав, куди повинен йти і в якому напрямку знаходиться мій будинок, а тепер це знання втратив». Це відчуття, втім, не було достатньо конкретним, його неможливо було якось визначити, чи комусь розповісти про нього, але Олдер розумів, що втратив якусь найважливішу якість, від якої залежало все інше в його житті. І без неї він став абсолютно даремний і нікому не потрібний.

Зате він, по крайній мірі, не міг заподіяти ніякої шкоди. Сни його стали якимись швидкоплинними і абсолютно безглуздими. І він більше не потрапляв уві сні на той пагорб з мертвою травою, до тієї стіни, і нічиї голоси більше не кликали його в темряву.

Він часто думав про Яструба. Він мріяв про можливість приватної розмови з ним! Колишній Верховний Маг віддав всю свою могутність людям, але все одно залишився великим серед інших великих, думав Олдер, хоча і доживає свій вік в бідності і безвісності. Однак бідність і безвісність Яструб вважав кращою за королівські почесті з власної волі. Але ж Лебаннен досі мріє покласти до ніг Яструба найвищі повноваження і будь-які почесті. Можливо, вирішив Олдер, багатство і високе положення в суспільстві і не потрібні чарівникові, який ТАК і В ТАКОМУ МІСЦІ втратив і колишню могутність, і колишнє благополуччя.

Олдер часто помічав, що чарівник Онікс явно шкодує про те, що сприяв укладенню його дивної угоди з Сеппелом. Онікс як і раніше був ввічливий і чемний з Олдером, але тепер виявляв до нього якусь особливу увагу і співчуття. А ось його ставлення до чарівника з острова Пальн стало прохолоднішим, майже відчуженим. Сам же Олдер ніякої неприязні по відношенню до Сеппела не відчував і не сумнівався в щирості його намірів. З давніми Силами Землі не пожартуєш. Їх допомоги люди просять завжди на свій страх і ризик. І завжди ризик дуже великий. Сеппел відразу попередив його, що ціна буде високою. І роз'яснив, якою вона буде, хоча сам Олдер тоді не дуже його застереження усвідомив. Але провини Сеппела в тому немає ніякої. Він сам у всьому винен, бо ніколи не цінував свій дар як щось дійсно вартісне.

І Олдер, сидячи поруч з двома чарівниками, відчував себе фальшивою монетою, яку поклали в один гаманець з двома справжніми золотими.