Читати книгу - "Скрут"

— поки від загону не відділиться вершник на білому жеребці, поки не зіскочить у розмиту глину, поки не розкине руки, заслоняючи собою цілий світ, поки не зімкне обійми — запахи вітру й заліза, мокрих коней, найулюбленіші в світі запахи…

— Чого ж ти… Чого ж так довго не їхав?

— Здрастуй. Я привіз тобі подарунок.

Від ґанку валили радісною юрбою Велика Фа, слуги й домашні, молода Равара з помітно округленим животом, підлітки на чолі з Вікі, який уже неабияк подорослішав; дівчинка відчувала на собі їхні погляди. Щасливі й трішки заздрі — вона йде під руку з самим Аальмаром, іде з високо задертим носом, вмліваючи від гордощів, найщасливіша з наречених: дивіться всі…

У маленькій кімнаті, куди, до невдоволення дівчинки, було допущено й Велику Фа, він обійняв її ще раз — міцно, до болю. Обережно поставив на підлогу:

— Дивися…

І на низенький столик перед нею лягла сукня.

Він умів дивувати її; щоразу їй здавалася, що більшої радості не буває. Такої сукні не носив ніхто в домі; навіть на ярмарку, навіть на найзаможніших шляхетних дамах дівчинка не бачила нічого подібного. Це був простий і величний витвір із тонкої замші, парчі та оксамиту; він був розкішний, але не кричущою розкішшю купчихи — то була шляхетна, природна розкіш королеви.

Дівчинка затремтіла. Першою ж думкою був жаль, що сукня, звичайно, завелика, тому надягти її доведеться лише за кілька років; їй не спадало на думку, що подібну можуть пошити на підлітка. Хоч не відразу, але вона зважилася взяти подарунок до рук — він виявився дивно легеньким, і наступної миті дівчинка зрозуміла, що сукня не на виріст.

А раптом не зійдеться в плечах? А раптом заширока в грудях?! Не роздумуючи ні секунди, вона рвонула пасок своєї старенької, домашньої, вже затісної сукенки. Похапцем розправилася зі шнурівкою, стягла сукню через голову та, ніби у водоспад, пірнула в запахи шовків.

Спочатку була м’яка темрява; потім вона відчула, як падає уздовж тіла оксамитова спідниця. Потім вона зринула, подивилася вниз і побачила себе — незнайому, в приголомшливих переливах тканини; обернулася до Аальмара:

— Застібни… Ой, застібни швидше…

Не мовлячи й слова, він обережно заходився защібати гачок за гачком, а дівчинка злякано прислухалася до своїх почуттів: чи не тисне? Чи не завелика?!

Сукня сиділа, мов улита.

Вона підійшла до дзеркала; перед нею стояла юна принцеса в чудовому вбранні, але чомусь розпатлана, ніби віник. Вона щасливо засміялась — і спіймала відбитий у дзеркалі погляд Великої Фа.

Сміх застряг у неї в горлі. Баба дивилася з очевидним, холодним, презирливим осудом.

Дівчинка обернулася; Аальмар посміхався, але їй здалося, що його посмішка ледь натягнута. Трішечки неприродна; радість від подарунка стала раптом мерхнути, танути, полишати її. Вона щось не так зробила? Що саме? Чому?

— Тобі подобається? — запитав Аальмар. Їй здалося, що він засмучений. Або здивований, але ретельно приховує це почуття…

— Дуже, — сказала вона пошепки, але від радості не лишилося й сліду. Що вона все-таки зробила?!

— Зачешися та вийди, — попросив Аальмар. — Я хочу, щоб усі…

Він говорив, а вона бачила тільки, як ворушаться його губи. Аальмар вийшов; дочекався, поки двері за ним зачиняться, баба презирливо скривила губи:

— У твоєму віці час мати хоч трішки сором’язливості… Заголятися в присутності нареченого — чи ж таке бачено?

Дівчинка дивилася на неї розгубленими, повними сліз очима.

Вона могла б нагадати, як Аальмар доглядав її під час хвороби — обтирав, мив, переодягав… Тоді їй і на думку не спадало соромитися Аальмара… У чому вона винна тепер? Чи винне її нове, змінене тіло?

— Аальмар вирішить, що я виховала тебе безсоромницею, — гірко зізналася баба. — А навіщо йому безсоромна дружина?

Слово «безсоромна» стало тією межею, за якою втримувати сльози було марно.

Ридання скрутили її, як господині скручують білизну. Нічого не бачачи перед собою і бажаючи лише негайно вмерти, вона забилася в куток, підмітаючи пилюку пеленою своєї чудової сукні; захлинаючись слізьми, почула, як відчиняються двері, потім стишені голоси, як Аальмар говорить незвично роздратовано:

— Вона дитина! Тільки дитина, не жадай від неї зайвого, не вигадуй дурниць!

Потім його руки схопили її під пахви й витягли з кутка:

— Рахуємо до десяти. Хто швидше: раз, два, три…

Вона схлипнула. Велика Фа має рацію — вона не дитина більше, й ці штуки на неї вже не діють…

Вона підняла на нього нещасні, винуваті очі. Він підморгнув і притяг її до себе — так міцно, що вона змогла звірити прискорений ритм свого серця з його рівним, спокійним пульсом.

— Я все розумію, — сказав він пошепки. — Усе. І не намагайся запевнити мене, що я чогось про тебе не знаю… Все минеться. Усе буде добре. Ти така красуня в цій своїй сукні… Не варто плакати через дурниці.

Вона кивнула з закушеною губою. І вирішила все завжди робити так, як хочеться йому. Навіть якщо заради цього доведеться прислухатися до порад Великої Фа.

* * *

Ось уже кілька днів Ігар існував у щільному коконі неправди. Ніколи раніше йому не доводилося брехати так довго й складно; найгіршим було те, що жінка, здається, теж брехала.

В Усті вони найняли віз; Тіар бурчала щось про зайві витрати, але Ігар поспішав. До того ж, спадкоємиці значного спадку не пристало турбуватися через такі дрібниці.

Спочатку найскладнішим для Ігара виявилося зберігати в пам’яті безліч вигаданих відомостей. Він описав розміри спадщини як цілком пристойні, але не надто вражаючі — для більшої переконливості. Тіар повірила й запитала, хто, за заповітом, виконує волю небіжчика-чоловіка; Ігар не називав імен, обмежився туманною розповіддю про старого повірника. Тіар поцікавилась, якою дорогою вони поїдуть. Ігар пояснив, що спадщина чекає на неї не в рідному селищі й не в чоловіковому, а в зовсім іншому, не дуже віддаленому місці, яке називається Підчерев’я…

Містечко Підчерев’я, котре платило податки Ілазиній матінці, було найближче до місцини, де на дні яру очікував його супутницю скрут. Ігар припускав, що до Підчерев’я вони доберуться просто, а там уже доведеться зціпити зуби й запхати спадкоємицю в мішок…

Незнайома назва здивувала жінку, однак не надто. Можливо, вона повірила, що чоловік її незадовго до смерті купив у Підчерев’ї будинок; Ігарові здалося, що навіть зраділа. Коли він ненароком поцікавився, чи не хоче вона колись заїхати до родичів, Тіар кисло скривила губи:

— Вони мені… ну що вони мені… сам подумай?!

Можливо, подумав Ігар, згадуючи похмурого главу сімейства з ріденькою борідкою. Можливо, твоя правда…

На прямі запитання вона